Літак приземлився в аеропорту столиці Мальдівської республіки. Звідти на спеціальному катері туристів відвезли до п’ятизіркового готелю для молодят. Він виправдовував свою назву, адже на дев’яносто відсотків тут відпочивали молоді, щойно одружені пари.

Відчуття романтики переповнювало Лію: просторий номер з видом на Індійський океан, білосніжний пляж, екзотична природа.

— Це неймовірно, — прошепотіла, вдивляючись у далечінь за вікном. — Тут все зупиняється. Годинник не крутиться. Можна, не відриваючи очей, насолоджуватися одним тільки видом острова.

— Особливе — попереду, — очі Марата заграли веселим блиском.

Насправді Рахімов до деталей продумав їхню весільну подорож. Кілька днів вони провели у столиці, відвідали пам’ятки архітектури, ввечері насолоджувалися нічним життям острова: романтичними вечерями, танцями на пляжі.

Лію було не впізнати. Із сором’язливої, несміливої дівчинки вона перетворилася на красуню, що випромінювала жіночність. Не зважаючи, що молода Рахімова одягалася скромно, у легкі довгі широкі плаття, чоловіки здалеку помічали її. Але Марат, який надійно тримав дружину за руку, розбивав їхні мрійливі погляди на друзки. Ця краса належить тільки йому одному. Решта може лише спостерігати.

Лія також відчувала гарячі погляди жінок на свого чоловіка. У легкому білосніжному одязі він був таким звабливим, що слаба половина не могла залишатися байдужою. Проте не ревнувала, бо цей чоловік вибрав саме її.

Наситившись активним відпочинком, молодята вирушили на незаселений острів, щоб усамітнитись. Марат орендував будинок на воді, серед велетенських пальм, фікусів, бамбуків і барвистих квітів, а також яхту. На ній спостерігали мальовничий захід сонця, на ній романтично провели ніч у відкритому морі, під зоряним небом.

По-справжньому Лія відчула, як зупиняється час тільки на маленькому острівці, де, крім них з Маратом, нікого не було. Відпочинок у повній самоті, серед первозданної природи: порожній пляж, кришталево чиста вода океану, крізь яку буквально видно підводний світ Немає ні суєти, ні тривог.

— Не хочу й думати, що через три дні ми повернемося до шумного міста, поринемо в буденність, — з сумом мовила, коли удвох вечеряли на березі безмежного океану, спостерігаючи, як червоно-багряниста заграва заливає горизонт.

— Згідний, — зітхнув Марат. — Немає кращого відпочинку, аніж отак сидіти на березі моря й дивитися в далечінь. Душа наповнюється таким супокоєм. Мозок виключається, ніщо не тривожить. Все стає незначним, мізерним. Тільки одне радує, — на його обличчі заграла легка усмішка. — Коли ніщо не тривожить, нема від чого відпочивати. То ж, аби достойно оцінити хвилини, проведені наодинці у тиші…

— Треба натривожити душу, — розсміялася Лія.

— Точно, — весело підтримав.

* * *

Минуло вісім місяців. Лія з Маратом очікували на первістка.

«Вагітність прикрашає її. Лія буде гарною мамою», — подумки радів Рахімов, спостерігаючи, як трепетно його дружина ставиться до всього, що стосується малюка. Сама оздобила дитячу кімнату. Вибирала все до дрібничок, навіть відтінки кольорів мали бути саме такі, як у каталогах, ані трішечки не відрізнятися. Щовечора на скрипці грала для малюка.

— Я прочитала в журналі молодих мам, що гра на скрипці розвиває мозок дитини, — пояснювала чоловікові.

Гладила живіт й багато розмовляла з крихіткою.

Марат також відчував свою кровиночку. Зранку в один і той же час клав руку на живіт коханої й чекав легкого поштовху.

— Привіт, малий, — здивовано усміхався. — Як життя, мій найдорожчий?

Лія не тямила себе від щастя.

— То коли ж ми переїдемо в будинок? — знову повернувся до відкритої теми за сніданком.

Останнім часом усе більше наполягав. Ірма нарешті здалася й вийшла заміж за Красовського, переїхала до Мужієва. Її будинок пустував. Поряд річка, зелена зона, просторі приміщення. Чого жити серед загазованого міста на сьомому поверсі? Навіть слухати не хотів, що дитина народиться у квартирі.

— Не поспішай, — зволікала дружина. — Нам же не тісно. Я вже й кімнату приготувала. Якийсь час побудемо, а потім…

— Кімната не завадить, — погодився Рахімов. — Ми й сюди будемо навідуватися. Нехай собі буде. Але дитині потрібен кисень, спокій.

— Гаразд, — погодилася. — Сьогодні поїду в будинок, подумаю про кімнату новонародженого. До пологів переїдемо.

Та плани людини — ніщо порівняно з Божими…

— Коханий, — стривожено розбудила чоловіка наступного ранку. — Він мовчить, — тримаючись за живіт руками, благально дивилася наляканими очима. Ніби передчувала нещастя.

— Хто? — не міг зрозуміти спросоння.

— Наш малюк, — тремтячими руками гладила живіт.

— Можливо спить, — спробував заспокоїти дружину Рахімов. — Тільки не переживай, бо нерви йому точно нашкодять.

— Ні, ні, — не вгавала занепокоєна жінка. — О такій порі він ніколи не спить. Я знаю. Щось не так, — важко дихала.

— Спокійно, — обняв і пригорнув до себе Лію. — Не накручуйся на пустому місці. Спробуй заснути, розслабитися. Через годинку-дві побачиш: він штовхатиметься, — важко усміхнувся.

Її тривога передалася і йому. У такому стані кохану досі не бачив.

Та пройшло і дві, і три години, а малюк мовчав. Жінка не знаходила собі місця. Було очевидно, що візиту до лікаря не уникнути. Зателефонував гінекологу Авраму Соломоновичу, домовився про зустріч.

— Я не чую, як б’ється серце, — майже плакала Лія, лежачи в кабінеті ультразвукової діагностики. — Раніше звуки його ударів було чути на весь кабінет. — Марат міцно тримав її за руку. Обличчя лікарки не віщувало нічого доброго.

— Заспокойтеся, — нарешті мляво усміхнулася. — Вам не можна нервувати. Усе буде добре. Детальніше поговорите зі своїм лікарем, — багатозначно глянула на Марата, закінчуючи дописувати результати обстеження.

— Дайте сюди, — різко піднявся Рахімов, показуючи на щойно заповнені папірці. — Побудьте з дружиною, — кивнув у бік Лії і швидко подався до Аврама Соломоновича.

— Завчасних діагнозів ставити не буду, але… — почав гінеколог, потираючи чоло рукою. — Треба терміново лягати на обстеження.

— Що це означає?! — підвищив тон Марат. — Говоріть ясніше.

— Відсутнє серцебиття, — прямо видав лікар. — Веземо у реанімацію. Можливо будемо робити кесарів розтин, негайно.

Марат заціпенів. Як таке можливо? Тільки учора все було гаразд. Малюк був таким живим, штовхався, крутився.

Відчув, як розпирає груди. Стає важко дихати. Але переживати ніколи. Зараз важливо врятувати дитину.

Година під дверима реанімації здалась вічністю. Нарешті вийшов лікар.

— Ми зробили кесарів розтин, — повільно стягуючи шапочку промовив. — Дитина була мертва уже мінімум десять годин. Точніше буде ясно після розтину, — важко повідомив.

Мов уві сні почув Марат страшну звістку. На мить усе навкруги потемніло, сколихнулося. Десь здалеку долинали чиїсь крики. Йому дали води. Опустився на лавицю, приперся до стіни. Бліді постаті бігали поряд, закочували рукав: напевно, зміряли тиск. У голові гупало залізним молотом. Щосили заплющив очі, відкрив рот, хапаючи повітря. Стало темно, зовсім темно…

Отямився у кабінеті Аврама Соломоновича.

Той сидів біля кушетки, на якій лежав Рахімов, і міряв йому пульс.

— Де Лія? — важко запитав Марат. Уявити не міг, як вона переживе цю трагедію.

— Спить після операції, — сумно відповів гінеколог. — Наркозу вистачить ще на годину.

— А малюк? — дивлячись на білу стелю, важко промовив.

— Хочеш попрощатися? — співчутливо лікар.

Марат ствердно кивнув головою.

— Я виділю окрему палату, де зможеш побути з ним на самоті.

Тяжкими, стомленими кроками ступав до вказаної кімнати. Ось вона, номер тринадцять.

«Ще й число зловіще», — подумалось йому.

Зупинився.

Якусь мить потримав дверну ручку, не насмілюючись увійти. Потім різко відчинив двері й зайшов усередину.

На маленькому ліжечку для новонароджених лежав його синочок. На секунду Маратові здалось, що він живий. Такий спокійний, заплющені оченята, ніби спить у білосніжних пелюшках.

Підійшов ближче. Торкнувся малесенької голівки. Відчув, як закололо серце. Ніби з далекої відстані розпеченою стрілою пробите. Очі наповнилися сльозами. Руки затремтіли. Обережно, мов найдорогоцінніший скарб, узяв на руки свою дитинку, яка так і не побачила цей грішний світ. Не простягла своїх рученят до батька й матері, не заплакала при народженні.

Від безсилля, мов підкошений, опустився на коліна.

— О, Всевишній, — вперше у житті гірко й безпорадно заплакав, звівши очі до неба. — Я грішний, знаю. Та у чому вина цього янголяти? Краще б Ти забрав моє життя, — важко стогнав, — щоб я цього не пережив, — притис до грудей свого хлопчика. — Малесенький, мій любий синочку, — цілував нерухомі рученята, — я так чекав тебе. Найщасливішим уявляв день, коли вперше візьму на руки, обійму. У страшному сні не міг припустити, що… О, Сило Небесна! Як це пережити? Як змиритися? Як відпустити?

Стоячи на колінах, відчайдушно оплакував свою кровиночку.

Не знати, скільки б отак і простояв, та раптом відчув на плечі руку лікаря.

— За кілька хвилин прокинеться Лія. Треба, щоб ти був поруч, — порадив Аврам Соломонович.

Зібравши останні сили, піднявся. Поклав до ліжечка дитинку. Ще раз поцілував у чоло.

— Спи, мій ріднесенький, — крізь сльози мовив. — Нехай тебе не тривожить суєта цього несправедливого світу.

Лія злегка розплющила очі. Через дію наркозу не зовсім усвідомлювала, де знаходиться. Єдине, що відчула — руку чоловіка, який був поруч.

«Боже, як крутиться голова, — думала. — Все йде обертом», — міцніше стисла руку Марата.