Руки судорожно й блискавично швидко водили смичком. Душа розривалася. А вона все грала! Грала!

Музикою розповідала все. Випускала на волю страшний душевний майже фізичний біль. Намагалася звільнитися, розірвати пута, що колючим дротом обвили серце, зупинити його кровотечу. Тому все грала! Грала! Грала!

Нарешті все затихло.

В одну мить обірвалося. Як людське життя…

Знесилена, важко дихаючи, обперлася на коліно, схилила голову.

Щоками котилися сльози.

Навкруги усе завмерло.

Ніхто не наважувався порушити цю священну тишу.

«О, Небеса! — стукало в голові Марата, який заціпеніло стояв у дверях і бачив, що відбувається на сцені. — Яка ж вона прекрасна. Це щось неймовірне. Неземний талант. Але… Вона страждає, це очевидно. Невже так кохає? — серце його занило. Заплющив очі. — Господи, дай нам сили це пережити».

Нарешті зал вибухнув оплесками.

«Браво! Браво! — чулося звідусіль. — Це диво! Таку музику слухає сам Бог. Який талант!»

Лія піднялася. Акуратно витерла сльози. Злегка посміхнулася. Хотіла вдячно вклонитися і… завмерла…

Посеред залу стояв Марат.

Важко, зболено, але разом з тим захоплено, з такою любов’ю дивився прямо їй у вічі.

Повільно підійшов. Не відриваючи очей, простягнув квіти. На секунду затримався. Далі повернувся й попрямував до виходу.

Та ноги його не слухалися. Кожен крок давався надважко, як увісні, коли треба бігти, а якась невидима сила не відпускає. І ти не в змозі її перемогти.

— Чому ти прийшов? — раптом почув її голос.

У ньому не було ненависті. Навпаки. Якийсь жаль, біль — важко пояснити.

— Давай поговоримо, — несподівано для себе видав. — Пройдемося по набережній. Подихаємо повітрям. Тут важко.

— На мене чекають, — кивнула головою у бік зали.

— Почекають, — усміхнувся Марат, беручи Лію за руку.

Вони йшли, як колись, у Мужієві. Через стиснуті руки німим голосом розмовляли серця. Вона несла великий букет. Марат одягнув їй на плечі своє пальто.

— Ти їдеш. Я знаю, — почав першим.

Лія мовчала.

— Не міг не попрощатися.

— Що? — різко зупинилася і вирвала свою руку. — То ти попрощатися прийшов?

Рахімов не зрозумів, чим так розгнівав її. Адже вона сама щойно сказала, що на неї чекають. Отже — готова підписати контракт.

— А я, наївна, подумала, — крізь сльози почала сміятися, — що…

— Що? — різко глянув у її заплакані очі.

— Що переді мною дорослий чоловік! — спересердя випалила на емоціях. — Що йому не потрібні слова, якими обмінюються малолітні! Що вміє читати по очах!

— Послухай, Ліє, — раптом узявся за голову й повернувся до річки. — Я багато думав. Ти мусиш поїхати, бо…

— Бо що?! — крізь сльози крикнула йому в спину. — Не можеш відповісти? Тоді я тобі скажу! Я поїду, бо мене тут нічого не тримає! Ніхто і ніщо не тримає!

З розмаху ударила нещасними квітами об асфальт і кинулася тікати.

Раптом Марат почув чийсь крик і страшний сигнал машини, що супроводжувався скрипом гальм. Різко повернувся і побачив автомобіль, що стояв напіврозвернутим посередині дороги. З усіх усюд збігалися люди. Поряд, на асфальті, лежало його чорне пальто.

— О, Боже Всевишній, ні-і-і!!! — несамовито заревів, як поранений звір. — Ліє-є! Господи! — кинувся через дорогу. Розштовхав натовп. Біля відчинених дверей машини побачив водія, який верещав на дівчину, яку щойно мало не переїхав.

— Ти здуріла?!!! Куди летиш?!!! Чорти б тебе взяли!!! Хочеш мене до в’язниці посадити?!!!

Перелякана бідолаха не реагувала. Вона неприродно трусилася від пережитого шоку.

Одним стрибком Рахімов підскочив до неї, обняв, притис до грудей.

— Жива! О, Боже, дякую тобі! Жива! З тобою все гаразд? — вхопив її голову руками, подивився прямо у вічі. — Ти ціла?

— Я, я, н-не п-пом-мітила, — тремтячи від страху і шоку, ледве промовляла окремі звуки нещасна. — Я н-не с-пе-ц-ці-ально, пр-равда, — благально дивилась на Марата. Сльози заливали її обличчя. Говорити не могла. — Я й-його н-не п-по-б-бачила.

— Все, хороша моя, все. Чш-ш. Мовчи. Боже милий, рідна моя, люба дівчинка, я ледь не втратив тебе, — знову притис до грудей, глибоко вдихнув її аромат. — Ледь не втратив…

Підняв на руки й поніс на лавицю через дорогу. Там притис до себе, гладив, гладив.

Схвильовані люди на вулиці, пересвідчившись, що все у порядку, стали розходитися.

Нарешті й дівчина трохи заспокоїлася. Нею перестало лихоманити. Коли Марат це відчув, легенько пальцями торкнувся її підборіддя, підняв обличчя, серйозно глянув у заплакані, прекрасні очі.

— А тепер, слухай уважно, хороша моя, — ніжно прошепотів. — Ніяких контрактів, ніяких Європ. Все. У тебе одна дорога — до РАКСу, Ліє Рахімова, — широко посміхнувся. — І ніхто тобі не допоможе цього уникнути: ні мама, ні тато, ні твої іноземці. Я вирішив: будеш мені слухняною, покірною, коханою дружиною. Не бігатимеш через вулиці. Отака тобі пропозиція руки і серця. Вибач, що не на коліні. Ну, а квіти… — зітхнув. — Ось — лежать, — кивнув головою на розпатланий букет. — Каблучку пізніше подарую.

— З-згод-дна, — ледве вимовила, крізь сльози Лія.

Марат уперше серйозно зупинив погляд на її, припухлих від плачу губах. Очі його заблищали м’яко й загадково.

Повільно нахилився і легенько й ніжно торкнувся своїми устами. Потім ще і ще раз. Лія розслабилася. Він цим скористався і по-справжньому, глибоко й пристрасно поцілував.

«О-ох, яка ж вона чуттєва, — застукало в скронях, коли відчув її руки у своєму волоссі, — бажана моя, єдина, солодка квіточка. Досі я пив нектар тільки з найпрекрасніших квітів. Але вона — особлива… Мила троянда, що виросла, дозріла, але бутон ще не розпустила, шипів не показала. Я буду першим і єдиним, хто вдихатиме її аромат. Ні, не зірву. Разом з корінням пересаджу до свого саду. Поливатиму, доглядатиму, оберігатиму…»

* * *

Звістка про одруження Рахімова швидко облетіла компанію та всіх знайомих.

— А хтось казав, що він збентежений, бо переживає за контракт, — багатозначно глянула Лариса на Ілону, яка сиділа за монітором комп’ютера і робила вигляд, що дуже зайнята, тому не чує. — Так переживає, що літає на крилах любові, задоволений і закоханий. До весілля готується. Та ще й як швидко: родичі ледве встигають приїхати. Ніби горить.

— Кажуть, наречена — справжня красуня: молоденька, невинна, сором’язлива. Цим і купила нашого неприступного шефа, — пліткувала Жанна. — Хай би лише не пожалкувала потім.

— Не пожалкує, — упевнено Лариса. — Рахімов ніколи для розваги б не одружувався. Це — не та людина. Він одразу розставляє усі крапки над «і». Жалкують потім ті, хто цього вперто зрозуміти не хоче, — знов уколола подругу.

Вона не жаліла Ілону, бо бачила, що та не засвоїла уроку і все ще мріяла про Марата. Скільки б Лара не повчала, що треба жити по-новому — не слухала. Плекала надію, що повернеться до колишніх стосунків. Така дитяча наївність і зацикленість на невзаємному коханні почала насторожувати подругу. Та порадилася з психологом.

— Причина такої залежності може полягати в тому, що дівчинка недоотримала любові батька в дитинстві, — пояснив лікар.

— Ілона взагалі не знала тата. Але це не перші стосунки. Раніше вона навіть жила цивільним шлюбом з набагато старшою людиною. Проте такої залежності не було, — дивувалася Лариса. — З матір’ю спілкується рідко. Мені її шкода, але чим допомогти — не знаю.

— Не було почуттів, не було й залежності, — відповів спеціаліст. — Насправді, якщо все так, як ви кажете — Ілона потребує допомоги фахівця. Приходьте з нею. Сама може не справитися і наробити дурниць.

— Виключено, до психолога вона не прийде, — зітхнула подруга. — Ми не раз про це говорили.

— А вона відчуває вашу підтримку? — раптом зацікавився лікар.

— Так.

— Тоді будьте з нею відверті, — порадив. — Не жалійте, розплющуйте очі на правду, нехай не будує замків на піску. Вона хапається за останню соломину, за вас. Відпустіть руку. Дайте їй можливість усе переосмислити.

— А витримає? — запереживала подруга. — Не зламається?

— Якщо людина, яка вперто лізе у глибоку воду, не знаючи плавати, не зважає на того, хто тримає її за руку…

— Руку треба відпустити, — докінчила Лариса.

— Правильно, — усміхнувся психолог. — Тоді або випливе, або потоне. Але в обох випадках ви нічим не допоможете.

Із тих пір Лара не виявляла жалості до Ілони. Бо це, як алкоголізм: чим більше співчуваєш, тим сильніше людина п’є. Зрештою, той, хто жаліє, ще й пляшки носить, аби догодити хворому.

— Я так заздрю цій дівчині, — не вгавала Жанна. — Тільки уяви, скільки жінок хотіли б опинитися на її місці?

— Бо вона не мріяла, — знов кинула камінь у город Ілони Лариса. — Кажуть, наш Фархадович теж не зразу взяв її у свої обійми. Хотів розірвати усе на корені. Тоді дівчина вирішила поїхати з України назавжди. Того дня, коли мчав з квітами, усвідомив, що по-справжньому втрачає її. Та якби ходила плачучи…

— Досить! — раптом закричала Ілона, скидаючи все зі свого столу. — Замовкніть! Припиніть! Ви навмисне мені душу рвете? — з докором глянула на Ларису. — Даремно це робите. Рано радієте, обглодуючи мої кістки, — якось божевільно засміялася. — Ви ще побачите. Між нами не все закінчено. Не все… — вискочила з кабінету, щосили грюкнувши дверима.

— Ти це бачила? — аж сполотніла Жанна. — Вона ненормальна. А якщо на весілля прийде й так кричатиме?

— Не прийде, — спокійно відповіла Лариса. — Це вона з нами така хоробра. Рахімова ж боїться, як чорт ладану. Їй навіть у голову не прийде йому заважати.

— Тоді що це було? — кивнула у бік дверей Жанна.

— Дешевий спектакль, який свідчить, що нарешті королеву зачепили наші слова. Її надія полягає в іншому, — задумано пояснила. — Сподівається, що залишиться коханкою начальника. У цій ролі вона неперевершена.