Хоч жила одна, про кохання знала не з книжок чи фільмів. Любила в молодості, до нестями кохала. Але її батьки були проти шлюбу, не дозволили. Змусили одружитися з нелюбом. Недовго жили. Холодна жінка не влаштовувала чоловіка. Розлучився і вигнав. Більше Діна не намагалася створити сім’ю. Не помічала чоловіків, які заглядалися на неї. Була горда. Коли їй запропонували роботу в тоді ще маленькому кооперативі Фархада Рахімова — пішла з дому, зняла квартиру.

Найщасливішим днем у житті вважає день, коли Марат узяв правління компанією у свої руки. Її думку цінував, враховував. Знову відчула, що повинна жити для Рахімових.

* * *

Відносно велика ділянка землі, приблизно тридцять соток, прямо на узбережжі Чорного моря, густо вкрита зеленню, належала місцевій владі. На ній поки не було забудови. Тому її використовували місцеві рибалки. Вони сяк-так збили тут невеличку халабуду з дощок, в якій зберігали сіті та інші речі, необхідні для лову риби. Поряд теж нічого не будувалося. Це місце наче сховалося від людських очей.

П’ять років тому внук одного з рибалок якось привіз сюди свого однокурсника, київського бізнесмена. Попросив не турбувати. Молодому чоловікові так сподобався клаптик суші, що через якийсь час викупив його у мерії міста і звів будинок. От тільки робилося все суворо засекречено, через іншу фірму.

Сам розробив проект райського місця. Кам’яний міцний дім з великою вітальнею, кухнею, верандою плюс три затишні кімнати. Акуратно забетоновані доріжки навколо, кущі і зарослі вирубані, залишились тільки дерева. Лише назвав його місцем печалі, бо приїжджав, коли йому було важко, і залишався тут надовго. А за його відсутності обійстя доглядав місцевий рибалка та його сім’я: чоловік прибирав територію навколо будинку, а його дружина слідкувала за чистотою всередині.

Цим бізнесменом був Марат.

Його батько відчував, що поки син виросте — фірма може зникнути, тому залишив йому у спадок трохи грошей, аби стати на ноги, коли подорослішає. Та синові вдалося врятувати бізнес, тож спадок батька Рахімов вклав у цю ділянку.

То було місце, про яке не знав ніхто з його оточення, крім однокурсника, з яким разом навчалися у Лондоні.

Сюди навідувався, коли душа страждала. Вимикав телефон, обривав зв'язок зі світом. Босими ногами виходив на берег і міг годинами насолоджуватися пейзажем моря.

Тут збирався з думками, зважував, переосмислював. Тут лежала дідова скрипка. Вечорами далеко у морі було чути, як ридає інструмент, плачуть струни, розривають душу…

Поки батько започатковував серйозну сімейну справу — дід робив з онука справжнього чоловіка: у три роки посадив на коня, у чотири — дав до рук скрипку, у сім — малий високо в горах Паміру уже пас овець разом з дорослими чоловіками. Коли закінчив університет і поїхав додатково вчитися за кордон — мав можливість серйозно зайнятися музикою, але не відчував особливого потягу. Тільки дідова скрипка, яку професійні музиканти назвали б «дровами», була йому дорога. Це пам'ять про людину, яка привила любов до прекрасного. Колись тримав у руках інструмент, як казали, справжнього Страдіварі, але він не мав ціни поряд з дідовою реліквією.

Зазвичай Марат приїжджав у будинок печалі заклопотаний, але через якийсь час покидав його з полегшенням. Було видно, що знайшов рішення проблеми, знає, куди рухатися далі.

Але так важко, як зараз, йому ще не було…

Душа згорала, всередині страшенно пекло, не міг дихати. Стиснувши голову руками, сидів на березі, мов закам’янілий, не зважав навіть на підступні хвилі, що все ближче й ближче підкрадалися й спочатку омивали ноги, а потім і його цілого.

Не бачив майбутнього з Лією. Добре знав: якщо ця дівчина стане його жінкою, то належатиме йому до кінця життя. Хоче вона цього чи ні, але про розлучення навіть мови не може бути. Він її ніколи не відпустить.

Та чи витримає вона? Чи зможе відмовитися від кар’єри і повністю присвятити себе сім’ї, стати домогосподаркою, матір’ю, просто дружиною? Адже на вигляд така слабка, вразлива, тендітна. Чи не зламається? Бо ж характер у нього складний, владний, з ним нелегко. Тому зараз він не має права скористатися її наївністю, недосвідченістю, довірливістю, позбавити можливості займатися справою всього життя, ламати майбутнє. Можливо, тепер дівчині й боляче, але колись зустріне такого ж талановитого, молодого чоловіка, як сама, народить йому дітей…

«О-о, Боже! — ще сильніше стиснув голову. — А якщо той обранець не цінуватиме її? Якщо буде нещасна? — з іншого боку мучили думки. — Адже вона така ніжна. Як витримає бурі й вітри цього жорстокого світу? Як вистоїть? Йому так хочеться її захищати».

Дні летіли, а рішення не було. Зранку ввімкнув телефон. Більше тижня, як пропущений від Лії. Всього один дзвінок. Марат стис слухавку у руках. Ні. Він не передзвонить. З цим треба кінчати. Далі буде ще важче і йому, і їй…

* * *

— До завтрашньої зустрічі усе готово, — відрапортувала пані Діна, коли начальник з’явився у дверях приймальні.

— Чудово, — намагався триматися бадьоро, не виказувати свій стан, але вдавалося йому це важко.

— Хочу, аби ви ще раз переглянули текст угоди, — зайшов у його кабінет Янін. — Я відмітив пункти, що мене насторожують, — поклав на стіл шефа чорну товсту папку.

— Обов’язково, — серйозно відповів Рахімов. Відчував, що робота відволікає. Ставало легше. — Залиш.

— Із шефом явно щось відбувається, — поділилася своїми підозрами з Ілоною архітекторка Лариса. — На себе не схожий. Якийсь дивний, ніби думками у космосі.

— Переживає за контракт, адже це дуже серйозна угода, можна сказати — наш квиток у майбутнє, — спокійно Володіна.

— Я б не була така впевнена, — хитро примружила очі Лара. — Я працювала з ним, коли цю фірму кидало, як човник у штормовому океані, й таким його ніколи не бачила. Навпаки: тоді він виражав силу і впевненість. Усі боялися навіть його подиху.

— А хіба зараз не так? — помітно занервувала Ілона, розуміючи, на що натякає подруга. — Ходить чорний і злий, як голодний хижак. Хто бажає потрапити під його гарячу руку? Он як усі по норах тихенько сидять.

Лариса посміхнулася.

— Дай, Боже, все так, як ти кажеш, — багатозначно глянула на колегу. — Дай Боже.

Зустріч із замовниками пройшла успішно. Контракт на довготермінову співпрацю був укладений. Роботи в компанії з’явилося чимало. На нараді Рахімов довів, що контролюватиме кожного спеціаліста особисто. Все повинно бути зроблено вчасно і якісно.

— Ніби з головою хоче потонути у роботі, — не вгавала Лариса. — Контролювати кожного спеціаліста, це ж треба ночувати тут і взагалі додому не ходити.

Марат майже так і робив. Працював, як навіжений. Нікого й нічого, крім роботи, не помічав. Красовський вже кілька разів намагався серйозно з ним поговорити, але Рахімов уникав його. Став чужим, замкнутим. Навіть коня Рашида не провідував.

Минуло більше двох місяців. Нарешті Ігор не витримав. Надзвонював, допоки Марат не взяв мобільник.

— Я скажу тобі лишень пару слів, — без усіляких там прелюдій почав, щоб встигнути, поки Марат не кине слухавки, посилаючись на зайнятість. — Далі ти сам вирішуй, що робити. У Лії сьогодні показовий виступ. Приїхали з-за кордону, прослуховуватимуть кандидатів на довготерміновий контракт. Вона їм точно сподобається. Якщо підпише — поїде в Європу і більше не повернеться. Це все.

У відповідь — тиша. Слухавки не кинув.

— Коли? — нарешті запитав слабим, змученим голосом.

— Через дві години, у приміщенні музичної академії, — відповів Красовський, який, за його словами, нікому свічки не тримав, але про все знав.

У трубці почулись короткі гудки.

Марат відкинувся у кріслі. Почуття до цієї дівчини зовсім виснажили його. Задивився в одну точку і ні на що не реагував. Не відриваючи погляду, нажав кнопку виклику секретарки.

— Замовте букет червоних, як кров троянд, — тихо прохрипів. — Якнайскоріше.

— Я щойно таке побачила, що очам не повірила! — захекано розповідала працівниця Жанна, яка забігла в кабінет до Лариси й Ілони. — Рахімов, на ходу одягаючи чорне пальто, летів сходами з отакенними трояндами, — розклала руки, щоб показати. — Ви уявляєте?

Дівчата підхопилися й рвонули до вікна. Справді, Марат, якраз сідав у авто, кладучи на переднє сидіння шикарний величезний букет.

— У житті не бачила в його руках квіти, — передивовано від несподіванки защебетала Лариса.

Щоками Ілони потекли дві маленькі цівочки…

* * *

— А зараз перед вами виступить гордість нашої академії Лія Турганова, — прозвучало за кулісами.

Дівчина була готова. Вперше у житті вона не хвилювалася. Впевненою ходою вийшла на сцену. Чорне довге плаття, висока зібрана зачіска, сяюча діадема, що окантовувала чоло, додавали її образу жіночності. Сумними очима оглянула присутніх.

Злегка поклонилася.

Усі затихли в очікуванні обіцяного дива.

Лія обережно, мов дитинку, взяла скрипку. Обняла, притислася щокою. Майстерно повела смичком по струнах.

Інструмент ніжно заплакав, перша нота торкнулася сердець присутніх. Було зрозуміло, що грає особлива людина. Не просто грає — виливає зболену душу.

Щодалі, то швидше забігав смичок, наростало відчуття, що скрипалька намагається видати те, що тягарем висить на її серці. Торкнутися найпотаємніших закуточків душ присутніх.

І їй це вдалося. Янгольські звуки мелодії пройшли крізь кожного, хто сидів у залі. Так, уже немає місця порожнечі й байдужості. Дехто витирав сльозу, що неслухняно котилася по щоці. А вона грала, грала, не шкодуючи емоцій.

Повітря у залі наелектризовувалося, здавалось — навіть час зупинився. Її музика проймала до кісток. Скрипка, мов жива істота, у сльозах ридала від болю й муки. А вона все грала! Грала!