— Ви справді хочете дати мені почитати цю книгу? — спитав Джек, виглядаючи стурбованим.

Квінн посміхнувся й кивнув, і за кілька хвилин Джек пішов, несучи книгу під пахвою. І, хоча то був вечір п’ятниці, він сказав, що прийде завтра вранці. Його помічники працювали тільки п’ять днів на тиждень, але він раніше пояснив Квіннові, що іноді щось дороблятиме сам і на вихідні, це все було зазначено в їхній угоді. Джек узагалі любив працювати сам, підправляючи якісь деталі власноруч. Цей тесля виявився навіть іще добросовіснішим, ніж Квінн міг припустити спочатку, і робота просувалась добре. Він контролював і настилання даху також, і Квінн був задоволений результатом, хоча ще передбачалося чимало роботи. Джек збирався працювати стільки, скільки треба, поки дім не буде відремонтовано належним чином і не буде виставлено на продаж.

Суботнім ранком, тільки-но Квінн прокинувся, він глянув у вікно й побачив надворі Джека. Знову йшов дощ, як, власне, мало не цілий місяць. Але Джек, здавалось, не зважав на це. Він звик працювати й почувався як риба у воді, і єдиною проблемою, що виникала через дощ, була неможливість закінчити дах, поки надворі не стане сухо. Тут мокра погода заважала. Але треба було зробити ще й багато інших речей.

Квінн вийшов надвір, аби привітатись із Джеком, після того як почитав газету й випив кави. Той був у гаражі. Він перевіряв, наскільки добре полагоджено те, що робилось раніше, і коли двоє чоловіків вийшли з гаража, розмовляючи ні про що, Квінн помітив, як його сусідка щосили намагається розпакувати величезний ящик, підставлений під двері її будинку. І, так само, як і тоді, одразу після шторму, вона знову робила все сама. Здавалось, їй абсолютно ніхто не допомагав. Тож, побачивши її, Квінн із докорами сумління, до яких почав звикати, знову подумав про Джейн. Упродовж усіх цих років він жодного разу не подумав, як важко їй жити, коли його ніколи немає поряд. А тепер він думав про неї мало не весь свій час. Ця жінка була живим нагадуванням того життя, яким жила Джейн протягом тих років, коли він працював.

І поки Квінн думав про це, Джек проліз крізь паркан між двома будинками й рушив їй на допомогу. Він узяв з її рук інструменти і за лічені секунди розкрив коробку, у якій були спаковані якісь меблі. Квінн не встиг і слова промовити, як вони зникли в будинку, з якого хлопець вийшов уже за кілька хвилин. Джек обережно заговорив про неї:

— Не знаю, як ви поставитесь до цього, Квінне… — Вони вже звертались одне до одного на ім’я, і Квіннові це подобалось. Йому подобалось усе, що робив Джек, а понад усе — швидкість і відданість справі, з якими він працював. — Вона спитала, чи не зміг би я іноді виконувати для неї якусь невеличку роботу. Я сказав їй, що маю тривалу роботу тут, а вона знов запитала, чи зможу я щось полагодити для неї в неділю, якщо матиму вільний час. Сам я не проти, бо це мій вихідний, до того ж я так відчуваю, що вона й справді потребує допомоги. Не думаю, що в її домі є чоловік.

— Люди, вочевидь, говорили те саме і про мою дружину, — мовив Квінн, зітхаючи. — А ти сам не потребуєш відпочинку? Адже ти не можеш працювати сім днів на тиждень, бо так недовго й до перевтоми, — сказав він із занепокоєнням у голосі. Він не відчував великого захвату від думки, що Джек працюватиме на неї. Хлопець тяжко працює тут, тож йому треба відпочивати принаймні в неділю, бо в суботу він також працює для Квінна.

— Гадаю, я потягну це, — мовив Джек із легкою посмішкою. — Мені просто шкода її. Недавно я розмовляв із листоношею, він сказав, що торік у неї помер син. Можливо, їй просто потрібна дружня рука.

Квінн кивнув. Із цим він не міг сперечатись. Так само, як і не міг нічого сказати про її сина, висловити співчуття чи щось іще. Він не розповідав Джекові про Дуга: не було потреби, та й не хотілось виглядати сентиментальним. Досить того, що він знає про смерть Джейн. Отже, він і його сусідка мають щось спільне, проте він не хотів цього обговорювати.

— Я не заперечую. Тільки не дозволяйте їй використовувати вас, Джеку, — застеріг його Квінн, і Джек кивнув на знак заперечення. Він хоче тільки допомогти їй, його ніхто ні до чого не змушує. До того ж вона примудрилася сама знайти покрівельника, який робить для неї велику роботу. Але, як ця жінка сказала, у неї є багато дрібних речей, які треба відремонтувати, і за це ще ніхто не взявся. І так само, як і Квінн, вона оцінила, наскільки працьовитим і компетентним є Джек.

— Схоже, вона симпатична жінка. Буває, потрібно допомогти комусь, навіть якщо це й забирає час. Мені нема чого робити у вихідні, крім як дивитись футбол.

А Квінн не робив навіть цього, але він не зізнавався в цьому Джекові.

А наступного дня він бачив, як Джек порався біля будинку Меггі Дартман. Трохи згодом вона покликала Квінна, коли побачила його надворі, й подякувала йому за те, що дозволив Джекові трохи попрацювати на неї у вихідний.

— Це просто чудовий хлопець, — запевнив її Квінн, намагаючись не втручатись у їхні справи. Джек міг робити у свій вільний час що завгодно, а в обід Квінн побачив, що вантажівка Джека від’їхала. Він і справді був порядною людиною.

А наприкінці наступного тижня Квінн згадав про книгу, яку він дав Джекові, й запитав його, чи мав він час почитати її. Джек виглядав дещо зніяковіло, заперечливо хитнув головою й вибачився — мовляв, у нього не було часу.

— Розумію, чого воно так сталося: ти працював шість днів, а в сьомий ще й допомагав моїй сусідці, — Квінн трохи під’юдив його, хоч і з доброю посмішкою, але Джек швидко змінив тему розмови.

Квінн бачив, що Джек відчуває свою провину, бо ще не прочитав книгу про вітрильники, проте він не хотів тиснути на нього. Він міркував, що хлопцеві могла б дуже сподобатись та книга, але бідолашний тесля працював день і ніч на двох роботах, особливо багато роблячи для Квінна. Не знаючи й сам чому, однак він відчував, що Джек, якщо захоче, зможе бути чудовим моряком. Він виявив велике зацікавлення до креслень корабля, а Квінн міг би залюбки навчити його ходити під вітрилами. Квінн сподівався, що той, певно, дочитав книгу до якогось місця, але забув розповісти йому про це.

Січень добігав кінця, і робота просувалась добре. Квінн попрацював цілий ранок і зробив список справ для Джека, а також свої зауваження щодо тих робіт, які саме виконувались, вийшов із дому і вручив список хлопцю. Стояв перший сліпучо-сонячний день за довгі тижні, і настилання даху було нарешті завершено, хоча часу на це пішло більше, ніж планувалося. Квінн розраховував, що Джек зараз у свою чергу висловить свою думку щодо цього списку і став поряд, чекаючи, але Джек склав аркуш і поклав його у свою кишеню, сказавши, що прочитає це ввечері, чим трохи роздратував Квінна. Той дуже не любив, коли справи відкладались на потім і хотів негайно обговорити ті питання, проте Джек сказав, що в нього зараз дуже багато роботи і він має зосередитись на ній. Відтак пообіцяв неодмінно обговорити все з Квінном завтра.

Але робота того дня посувалася дуже добре, і, щоб розважитись під час того затишшя, яке наставало ввечері в п’ятницю, коли всі йшли геть, Квінн запросив Джека випити з ним склянку вина і знову згадав йому той список, попросивши витягти його з кишені й обговорити разом. Джек вагався й намагався змінити тему, але Квінн наполягав. Він носився з тим списком, наче собака з кісткою, та враз йому здалося, ніби в очах Джека заблищали сльози, і він спитав, чи не образив його чимось. Як правило, Джек легко йшов на контакт і був незворушним, якщо були якісь зауваження щодо його роботи, але те, на чому наполягав Квінн, так засмутило його, що Квінн злякався, чи не піде Джек від нього, що стало б катастрофою.

— Вибач, Джеку, — м’яко сказав він, — я не хочу примушувати тебе поспішати. Ти на кінець тижня, вочевидь, чортзна-як втомився, то навіщо ж нам відкладати на завтра? — запропонував він, намагаючись примиритись із ним і відчуваючи, що занадто тиснув на Джека. Це й самому йому не сподобалось. Але Джек тільки дивився на нього й хитав головою, а по обличчю справді-таки текли сльози. Його погляд, спрямований на Квінна, був сповнений глибокого суму та безмежної довіри, але Квінн так і не міг збагнути, що, власне, трапилось. На Джека було боляче дивитись. Здавалось, молодий хлопець більше не міг тримати в собі якоїсь таємниці. Пояснення прийшло нізвідки, і воно було абсолютно неочікуваним для Квінна. Джек мовчки допив свою склянку вина. Він прямо дивився на чоловіка, на якого працював, і говорив рівним голосом, без емоцій, а Квінн слухав його з болем у серці. Він не хотів образити його своїм запитанням і пропозицією, але вийшло так, що зробив боляче чоловікові, якого почав поважати і якому симпатизував. То був один із тих моментів, коли дороги назад немає, а тільки вперед. Як стрілка годинника, що ходить тільки вперед і ніколи назад.

— Мої батьки залишили мене в сиротинці, коли мені було чотири роки, — спокійно пояснював Джек. — Я пам’ятаю свою матір, принаймні так мені ввижається, і майже зовсім не пам’ятаю свого батька, тільки, здається, одного разу він налякав мене. Я знаю тільки, що в мене десь є брат, але я зовсім не пригадую його. Це все немов у якомусь тумані. Вони так ніколи і не прийшли по мене. Я перебував на утриманні штату, як вони пояснили. Мене віддавали у родинні дитячі будинки, бо я був зовсім маленьким, але потім забирали назад. Ніхто не міг усиновити мене, бо мої батьки були живі. У дитбудинку мені жилось непогано, всі ставились добре до мене. Усе було гаразд. Я тяжко працював. Почав займатись роботами по дереву, коли мені не було й семи років. А в десять я вже багато чого вмів. І вони дозволяли мені робити все, що я хотів, а я, у свою чергу, робив усе, щоб допомогти їм. Я ненавидів школу. Відтак рано збагнув, що коли я роблю якусь роботу для дитбудинку, то вони дозволяють мені не ходити на уроки, — цим я й користався. Я любив вештатись із дорослими, а не гратись із дітьми. Так я відчував себе незалежним і корисним, і мені це подобалось. А коли мені виповнилось одинадцять чи дванадцять, я вже не ходив до школи. І так усе тривало до моїх п’ятнадцяти. А далі я знав, що можу заробити на життя як тесля, отож і вирішив скласти необхідні тести для цього. Чесно кажучи, за мене це зробив друг — то була дівчина. Я пішов із дитбудинку й ніколи не озирався на минуле. Це було в штаті Вісконсин, і в мене були невеличкі заощадження від моїх шкільних робіт. Я сів в автобус і приїхав сюди і відтоді працюю тут. Це було двадцять років тому. Мені тепер тридцять п’ять, і я непогано можу жити з того, що роблю. Я тяжко працюю й люблю свою роботу. Люблю допомагати людям і працювати для таких людей, як ви. Протягом цих двадцяти років ще ніхто не був до мене такий добрий, як ви. — Коли він вимовив ці слова, його голос затремтів, а в Квінна защеміло серце, але він ще не розумів усього. — Я тесля, Квінне, і хороший тесля. Але це все, ким я є. І це все, ким я був, і все, ким буду. Це єдине, що я вмію робити.