Була середина грудня, коли він досяг якоїсь подібності порядку й вирішив, чого позбудеться, а що збереже. Посеред вітальні височіли гори речей, які треба було винести. Але все одно в домі лежало ще забагато зайвого шмаття, щоб запрошувати ріелтора. Єдине, що бодай якось розважало його, були дзвінки до Тема Хаккера щотижня, коли він питався, як просуваються справи з будівництвом його корабля. Квінн отримав приємного листа від Боба Рамзея, у якому той вітав його з набуттям нової власності. Він також був задоволений, що не потрапив на гачок і не спокусився значно більшим вітрильником. Як повідомляли Хаккери, справи йшли добре й за графіком. Наразі привести до ладу дім у Сан-Франциско було для Квінна найважливіше, і він був задоволений, що робив це сам. Це давало йому хоч якусь розраду — на кшталт останніх зустрічей із Джейн — і являло собою ніби священний ритуал, завдяки якому він затримував її біля себе. І щовечора він читав слова, написані твердим із нахилом почерком дружини. А відтак зазвичай мріяв про неї. А двічі чи тричі на тиждень йому снилось, як вона благає його не кидати її. Навіть у ті дні, коли він цілий день проводив, згадуючи її.

Він переглянув тисячі їхніх фотографій від давніх днів, коли діти були маленькими: у подорожах, на честь відзначення важливих подій і фото з їх останніх подорожей. А Джейн зберігала абсолютно всі газети, де була бодай якась згадка про нього. Майже сорок років, складені у файли й коробки, деякі з них зітліли настільки, що розсипались у руках, проте всі зберігались у хронологічному порядку. Вона була такою уважною, поважаючи його й захоплюючись ним! Значно більшою мірою, ніж він щодо неї. Переглядаючи ретельно зібрані вирізки з газет, де йшлося про його досягнення, Квінн знов і знов розумів, яким був егоїстом, до якої міри належав винятково своєму світові в той час, коли вона на віддалі любила його, чекаючи, коли він з’явиться вдома, вибачаючи йому все і просячи вибачення в дітей від його імені. Це була просто чудова жінка!

Хоч він зазвичай і не ходив до церкви, проте таки пішов туди на Різдво й поставив свічку її пам’яті. Він зробив це передусім тому, що знав: для неї це щось означало б і їй було б приємно. Упродовж десятиріч вона ставила щороку тисячі свічок пам’яті Дуга. І взагалі, коли її щось непокоїло або коли вона бажала успіху в якійсь справі, вона йшла до церкви й запалювала свічки. Він підсміювався з неї з цього приводу, а зараз його здивувало дивне відчуття миру, яке зійшло на нього, коли він зробив те саме на спомин про неї. Ніби тепле яскраве світло тоненької свічки могло якимось незбагненним чином щось змінити. Відтак пішов додому, відчувши невелике полегшення. Речі, які він збирався віддати, спакував у коробки. А ті, які збирався зберегти, стояли запечатані в картонних ящиках у гаражі. Він хотів десь потримати їх, перш ніж виїде звідси, разом із тими меблями, які він вирішив поки лишити собі. Вони мали кілька чудових антикварних речей, які він збирався передати Алекс, якщо вона не виявить бажання взяти ще щось. Квінн не думав, що коли-небудь матиме дім, де можна було б знову їх поставити. Він був готовий (якщо все йтиме за планом) справдити свій намір — жити на своїй новій яхті до кінця своїх днів.

У різдвяну ніч він нарешті щось дозволив собі. Квінн прожив тяжкий місяць від дня свого повернення. Він випив мало не цілу пляшку старого червоного вина, яку знайшов у винному підвалі, запив її двома склянками бренді й ліг спати. І відчув себе значно краще, незважаючи на похмілля вранці. Він радів, що свята минають. Новий рік зустрів за письмовим столом, готуючи папери для свого адвоката, який мав одразу після першого січня оформити його заповіт. Він сидів над паперами протягом годин, слухаючи, як дощ стукає у вікно і як у гіллі дерев завиває вітер. Була дванадцята ночі, коли він нарешті закінчив усе, підвівся, визирнув надвір і побачив, що штормовий вітер нагинає невеличкі дерева мало не до землі. Йому не хотілося навіть умикати телевізор — але якби він зробив це, то довідався б, що на півночі Каліфорнії лютує нещадний буревій, найсильніший за останні сто років, який пошкодив лінії електропередач по всьому узбережжю, а також у Східній та Південній бухті.

Квінн уже був у ліжку і дрімав у темряві будинку, коли раптом надворі почувся оглушливий гуркіт, а потім ще двічі прогуркотіло. Він схопився з ліжка, і коли знову визирнув із вікна, то побачив, що найбільше дерево в його саду лежить повалене. Приголомшений, він вийшов із дому, накинувши плащ прямо на піжаму, і раптом побачив, що дерево, падаючи, знесло частину даху. Він повернувся назад і вже у вітальні побачив наскрізну дірку, крізь яку в будинок затікав дощ. Потрібен був шмат брезенту, щоб хоч якось затулити пролам, та в нього цього не було. Єдине, що він міг зробити, це відсунути меблі так, щоб дощ не пошкодив їх. Він не міг збагнути, звідки взялися два наступні гучні гуркоти: решта дерев у саду дико стогнала від вітру, але жодне з них не впало, і будинок нібито ніде більше не було пошкоджено.

Спати він більше не міг, услухаючись до ранку в рев буревію навкруги, а дощ періщив до самого ранку. Прокинувшись на світанку, він узув черевики, накинув плащ і вирішив обійти навколо будинку й подивитись чи є ще пошкодження. Дірка в даху була потворною, кілька віконниць зірвано і два великих вікна розбито. Усюди валялись уламки й бите скло, гараж було дуже пошкоджено й затоплено. На щастя, суто випадково він поскладав коробки з речами, які збирався берегти, на дерев’яні столи, тому ніщо з паперів та інших реліквій не постраждало. Весь наступний ранок він переносив їх до кухні. Вітальня мала вигляд зони стихійного лиха. Ще вночі він зсунув килими й меблі на середину й постелив простирадла та рушники, щоб збирати дощову воду, яка стікала крізь дірку в стелі. Частина вітальні еркером виступала перед будинком, і в неї влучила гілка дерева, через що старі гарні панелі обдерлися зі стін. Він довідався з ранкових газет, що щонайменше десять людей загинуло, більшість із них було вбито струмом пошкоджених ліній електропередач або поваленими деревами, сотні мешканців штату були поранені. Тисячі опинились без даху над головою, вони юрмились по спортивних залах шкіл, нижні поверхи яких були затоплені. Той буревій був просто гігантський.

Коли Квінн черговий раз переносив речі з гаражу в кухню, то побачив, що спричинило вночі другий і третій гучні звуки. У сусідському саду впало два дерева. Вони були менші за те, яке повалилось у нього, проте, падаючи, призвели до серйозних пошкоджень. Він побачив невеличку чорняву жінку, яка з сумом і жахом дивилась на наслідки стихійного лиха й раптом побачила Квінна, який саме підійшов.

— Мій дах пробило дерево десь о четвертій ранку, — сказав він обережно, — я чув ще два гучних гуркоти: то, певно, падали дерева у вашому саду, — продовжив він, і жінка кивнула. Дерева були чималі, все це дуже вражало. — У вас великі пошкодження?

— Я ще не все оглянула, але це виглядає просто жахливо! Будинок протікає, як сито, у кухні просто Ніагарський водоспад!

Жінка була налякана та стурбована. Квінн навіть не знав її імені, знав тільки, що цей будинок було продано невдовзі після того, як Джейн померла, але ніколи не бачив нікого з родини, яка купила його, та й ніколи не цікавився, хто вони, і зараз це все мало цікавило його. Проте він щиро співчував сусідці. Здавалось, вона сама вирішує всі свої проблеми, і ця думка змусила його згадати Джейн: дружина, коли його не було, з усім управлялась сама, самотужки долаючи негаразди й біди. Квінн подумав, що, певне, чоловік цієї жінки з такого ж тіста, як і він — людина, яка багато працює далеко від домівки, він навіть не приїхав на Новий рік. Квінн також нерідко зустрічав Новий рік на самоті в готельному номері. Очевидно, чоловік цієї жінки такий самий.

— Я маю кілька порожніх відер, якщо вам потрібно, — Квінн запропонував свою допомогу. А що ще можна було вдіяти в такій ситуації на Новий рік? Неважко було зрозуміти, що всі майстри штату матимуть у понеділок вранці безліч замовлень.

— Мені потрібен тесля. Я тільки в серпні переїхала, і мене запевнили, що дах міцний. Я б зараз послала їм фотознімок кухні. Вона так виглядає, ніби хтось зверху увімкнув велетенський душ.

Буревій поламав чи не половину її вікон. Її будинок постраждав дужче, ніж Квіннів, бо був не такий капітальний. Протягом останніх десяти років він кілька разів переходив від одних господарів до інших. Квінн не звертав ні найменшої уваги на те, хто там жив, хоча Джейн робила якісь спроби привітати нових господарів. Але він ніколи не бачив ні цієї нової сусідки, ні її чоловіка навіть мимохідь. Дощ усе ще лив, а вітер завивав, хоча й не так жахливо, як опівночі. Пошкоджені будинки виглядали як після ураганів на Карибах або тайфуну в Індії. Це було аж ніяк не схоже на Сан-Франциско.

— Я збираюся зателефонувати до пожежного управління й попросити їх настелити на дах брезент. Чи не хотіли б ви, щоб вони також глянули на ваш будинок? — запропонував він.

Здавалося, це єдине, що можна було зробити, і вона вдячно кивнула йому, мокра й шокована. Ці руїни навкруги надзвичайно гнітили, і всі мешканці їхньої вулиці тільки те й робили, що по можливості відсували повалені дерева, розбирали завали і підв’язували все, що могли. А буревій усе ще лютував.

— Я не певна, що брезент захистить, — сказала вона, сумна й пригнічена. Вона ніколи не потрапляла в таку ситуацію, так само, як і Квінн. І він чомусь подумав, що за цих обставин Джейн діяла б значно краще за нього. Але тепер він мусить сам дати цьому раду.

— Вони принаймні скажуть, що вам робити. Я попрошу їх узяти кілька шматків брезенту про всяк випадок. — Раптом він «заднім числом» пригадав правила хорошого тону. — Перепрошую, — мовив він, простягаючи вологу руку через низький паркан і водночас тримаючи коробку під лівою пахвою, — мене звуть Квінн Томпсон.

— Меггі Дартман, — відповіла вона, твердо стискаючи його руку.