Джейн також ніколи не любила їх, але Квінн гадав, що вона пораділа б за нього, коли б довідалась, що він будує нову яхту. Джейн завжди хотіла, щоб йому було добре, щоб здійснювались його мрії, щоб збувалось усе, чого прагнув. Алекс було байдуже, чого він хотів. І самотній Квінн став людиною без родини, без приязні, без минулого. Саме таким і виглядав він зовні, коли виходив із таксі на вулиці Вальєхо в тупику, так густо засадженому деревами, що не було й видно будинку, де вони з Джейн прожили все подружнє життя і де виросла Алекс. Коли Квінн розбагатів, то хотів купити більший будинок, але Джейн завжди повторювала, що любить цей. І Квіннові було досить, аби Джейн була вдома, коли він повертався.

Тепер, повернувши ключа в замку дверей великої v ку, побудованого в англійському стилі без певного проекту, він злякався його мовчання.

Коли він увійшов у передпокій і поставив свої валізи, то почув цокання годинника в вітальні. Той звук ніби поранив його ножем, і він відчув сильне серцебиття. Ніколи ще він не почувався таким самотнім і спустошеним. Ніде не було квітів, фіранки були опущені, віконниці зачинені, а темна панельна обшивка у вітальні, яка завжди блищала, відбиваючи світло, робила кімнату схожою на домовину. І він машинально підійшов до вікна. Відсунув фіранки, розчинив віконниці і завмер, дивлячись у сад. Дерева й кущі все ще зеленіли, але квіти пожовкли. Надворі стояв похмурий листопадовий день.

Коли літак сідав, до міста прийшов туман, і зараз він клубочився над містом. Небо було таке само сіре, як і в нього на душі сіріло, він підхопив валізи й пішов нагору. А коли увійшов до їхньої спальні, в нього перехопило подих. Вона померла на цьому ліжку в його обіймах п’ять місяців тому, і він ніби відчув фізичний біль, коли глянув на те ліжко, а потім побачив її посмішку на фотографії на стіні. Він сів на край ліжка, і сльози покотилися по його щоках. Квінн знав, що, повертаючись додому, робить помилку, але більше ніхто не зміг би перебрати її речі, та, власне, і його також, якщо він навесні продаватиме цей будинок. А також він знав, що в будинку треба дещо відремонтувати. Усе перебувало в порядку й добре працювало, але тридцять сім років — це ціла вічність. Він відчував, що речі має перебрати сам — дарма, що це буде дуже боляче. Деякі з його кімнат потребували косметичного ремонту. Квінн хотів порадитись із агентом з нерухомості, що саме треба зробити для продажу.

Для нього то була перша довга важка ніч удома, він сумував за Джейн, відчуваючи таку смертельну тугу, що іноді навіть поривався вийти надвір у піжамі, щоб розвіяти її. Не було куди тікати. Він знав: це треба пережити. Полегшення не наставало. Жити й не мати з ким словом перемовитись. Квінн також усвідомлював, що ця самота назавжди, і відчував, що заслужив її. І тієї ночі йому снився той самий сон, який неодноразово відвідував його до того, як він вирушив у свої мандри. Це був сон, у якому Джейн приходила до нього, простягаючи руки, про щось сперечалась із ним і плакала. Спочатку її слова були нерозбірливими, але й сам вираз її обличчя краяв його серце. А потім він починав розуміти слова. І завжди вони були ті самі, хіба що з незначними варіаціями. Вона благала його не кидати її, не залишати її знову саму. І щоразу, коли йому снився цей сон, він обіцяв, що не кине. А потім він бачив себе наче збоку, і той чоловік брав валізи і йшов собі, відтак знову бачив її обличчя, по якому текли сльози. Коли б він не прокидався, то чув її схлипи та слова, що дзвеніли в його голові протягом багатьох годин: «Квінне, не кидай мене… Квінне, не кидай мене… Квінне, прошу тебе…» — її руки тяглись до нього, а очі були порожні. І коли б він не прокидався від сну, він відчував страх. Як він може тепер щось зробити для неї? Чому він лишав її так часто? Чому його повсякденні справи завжди видавалися йому такими важливими? Чому він не чув її?

Той сон фактично зводив нанівець сенс його подорожей і руйнував імперію, яку він збудував. У тому сні йому залишалося тільки гнітюче почуття провини та поразки. Квінн ненавидів цей сон, який знову почав снитися йому, тільки-но він повернувся до Сан-Франциско. У тому сні в Джейнс щось дуже трагічне, хоча в реальному житті вона була делікатна, співчутлива і все розуміла, ніколи не дорікаючи йому й не благаючи так, як уві сні. Квінн ненавидів той сон і якимось чином усвідомлював, що почуття провини було ланкою того ланцюга, який прив’язував його до неї так сильно, як це робить лише кохання. Але усвідомлення того, що сон мстиво повернувся до нього саме тоді, коли він дістався додому, не принесло йому радості. Це був той тягар, який він приречений нести до скону.

Наступного ранку він прийняв душ, поголився, одягся, проковтнув чашку кави і почав ритись у шафах. Він усе ще намагався прогнати від себе той сон, але відчував, що перебуває в його полоні. Прибирання розпочав із невеличких шаф унизу, де Алекс зберігала всі реліквії свого дитинства. Щоразу Джейн умовляла її забрати їх із собою, проте вона вирішила лишити їх у батьків. Там були, наприклад, її відзнаки за змагання з верхової їзди, кілька нагород за перемоги в турнірах із тенісу в коледжі. Незліченні фотографії її друзів від дитячого садочка до коледжу, більшість із яких він не впізнавав. Були магнітофонні записи, фільми, кілька розбитих старих ляльок, плюшевий ведмедик і нарешті аж у глибині — коробка, яку він рвучко підсунув до себе. Її було заклеєно, і, розкривши її ножиком для паперу, він побачив там купу фотокарток Дугласа, на багатьох він був разом із Алекс. Вони сміялись або посміхались, гралися, катались на лижах; там же був великий пакунок листів від нього із табору в штаті Мен, тоді, як вона поїхала до табору в Каліфорнії, ближче до дому. А потім ніби хтось навмисне підсунув Квіннові ламкий від часу, пожовклий лист, і дата на початку його була саме та, коли Дуг загинув. Він писав Алекс того дня, за кілька годин до того, як сталося те нещастя, коли він загинув у віці тринадцяти років. Сльози текли по Квінновому обличчю, поки він читав той лист, і раптом батько збагнув, що всі вони відчували те, чого він не дозволяв собі відчувати. Хоч він і любив свого сина, проте тримав дистанцію між ними. Насправді ж Квінн ледве знав його.

Дуг був гарним хлопцем, щасливим, добрим, розумним, дуже схожим зовні на свого батька, але Квінн ніколи не зближувався з ним. Він завжди думав, що для цього настане час «пізніше». Він мріяв, що вони стануть друзями, коли син подорослішає, але сталося так, що сина він утратив. І навіть тоді батько належним чином не оплакав його. Так боляче було усвідомлювати, що він не використав можливості зблизитись із власним сином. І коли почуття провини починало свердлити його, він робив усе, аби уникнути цього. Кожне нагадування про загиблого сина було як німе звинувачення. Адже тоді він наполіг, щоб Джейн якомога швидше прибрала речі Дуга та звільнила його кімнату. Квінн думав, що для неї буде занадто боляче зберегти кімнату сина недоторканною й перетворити її на святиню. Тоді він швидко відбув до Гонконгу й дав розпорядження, щоб усе було спаковано й винесено до його наступного приїзду додому, гадаючи, що чинить так для її ж блага. І слухняна дружина, якою вона була, зробила все, як він сказав, і тільки Бог знає, чого це їй коштувало.

Наступного дня Квінн знайшов усе, що було в кімнаті хлопця, у великій прибудові за гаражем. Там було все, навіть його одяг, спортивне приладдя, нагороди та інші пам’ятні речі. Вона зберігала абсолютно все, навіть його білизну. Вона не викинула жодної дрібнички, навіть коли минуло двадцять три роки. І коли він почав розбирати інші речі, то на дні однієї з шаф Джейн він навіть знайшов три светри Дуга.

Ця сентиментальна подорож у минуле тривала для нього протягом тижнів. Він знов і знов пригадував і зіставляв спогади й розумів, наскільки більше за нього страждала Джейн, що тільки посилювало його почуття провини.

Незабаром настав День подяки, і на свято він, як було заведено, зателефонував Алекс, але вона цього дня не святкувала у своїй Женеві. Її відповіді були різкими й короткими. Вона подякувала батькові за дзвінок холодним, навіть крижаним голосом, і Квінн був настільки засмучений її відповідями, що навіть не спитав ні про Хорста, ні про хлопчиків. Підтекст її слів був зрозумілий: «Відчепися. Ми не потребуємо тебе. Облиш мене», — що він і зробив.

Він не організовував собі традиційної індички, бо не мав із ким її їсти, він навіть не дав знати нікому зі своїх друзів, що повернувся до Сан-Франциско.

Йому було дуже боляче перебирати речі, готуючи будинок на продаж, але ще тяжче було б йому спілкуватися з людьми. Джейн була тією ланкою, яка пов’язувала його зі світом. Саме дружина підтримувала зв’язки з усіма, з ким вони бачились на різних прийомах, вона лагідно нагадувала Квіннові, біля кого варто затриматись бодай ненадовго, щоб приємно поговорити з давніми знайомими. Він робив це здебільшого для неї. Але більше любив побути на самоті, без її ніжного тепла. І тепер він самотній, і нехай завжди воно буде так. Він не вбачав жодного сенсу в тому, щоб із кимось спілкуватися. Це зробило б її відсутність іще гострішою — навіть важко собі уявити наскільки.

День у день Квінн розбирав її шафи, її скарби, її спогади — і свої також. А вечорами він, спустошений, сидів на ліжку, читаючи її щоденники й вірші. Він почувався, ніби весь просочився її сутністю, — як кусень хліба всотує в себе соус із тарілки, — поки все те, що вона думала, чим дихала, що тримала в собі, що любила і плекала, не стало частиною його самого, не ввійшло в його кров і плоть. Вона стала його душею, ніби раніше в нього ніколи не було власної, а тепер він здобув її, поєднавшись із нею. Він ніколи не почувався таким близьким до неї, як в останні місяці перед її смертю. А тепер він відчував те саме, перебираючи не тільки її папери, але й капці, одяг, у якому вона працювала в саду, її потерті шкарпетки, у яких вона спала вночі, білизну, її улюблені светри. Квінн упіймав себе на тому, що так само, як вона сховала светри свого сина в глибині своєї шафи, він відкладає для зберігання ті її речі, які вона найбільше любила. Він ніяк не міг змусити себе розпрощатись із ними, і тільки тепер занадто добре зрозумів, як травмував її, коли наполіг на тому, щоб вона винесла все з кімнати Дуга. Життя змусило його пожинати те, що він колись посіяв, і він відчув: усе те, що він переживає зараз, є заслуженою карою за те, що він зробив для неї. Тож він сумирно й покірливо прийняв свою долю як заслужену кару.