— Добре, добре. Але я повинна дати учням завдання. І ще мені треба перевірити зошити. Коли ти їдеш?

— Я не іду, поки ти не погодишся їхати зі мною. Корабель ремонтуватиметься в Голландії не менше двох місяців, а то й три. Чи можу я поки лишитись у тебе? — спитав він, і вона посміхнулась йому. Він ніколи не був їй милішим. І вона була йому наймиліша — так само промокла під дощем, як і в день, коли він уперше побачив її. — Хочеш, я відвезу тебе до школи? — Вона посміхнулась і кивнула. — Як швидко ти можеш дати їм завдання? — спитав він, коли Меггі простягла йому ключі від машини.

Усе це було так чудово й так божевільно, як і його життя. Він обійшов півсвіту, щоб запропонувати їй поїхати з ним, мусив постояти на порозі смерті, щоб зробити це. Але якщо він прийшов до цього, то їй варто було йти.

— Я дам їм сьогодні завдання. Ти хочеш цього? — спитала вона, поки він заводив машину й виїздив на дорогу.

Обоє промокли до нитки, коли він завів машину та глянув на неї.

— Я сказав, що кохаю тебе?

— Не пригадую. Але я це й так зрозуміла. Якщо ти йшов цим шляхом, то, певне, так воно і є. І я кохаю тебе. А тепер вези мене до школи, я запізнююсь. Ти страшенно налякав мене. Я подумала, що на мене нападають.

— Я просто був такий щасливий, що побачив тебе.

Квінн посміхнувся їй, ведучи машину по Вальєхо. Меггі погодилась із ним, коли він говорив, що вони обоє пережили шторм. Це було диво. Диво повернуло його до неї. І вона нагадала йому, коли нахилилась, цілуючи, що саме буревій одного дня познайомив їх.

Квінн довіз її до школи, і Меггі помахала йому рукою, біжачи під дощем. Вона була дивом, яке ввійшло в його життя й принесло йому прощення. І кохання стало тим дивом, яке зцілило його.