Даниэла Стил - Диво

Даніелу Стіл без перебільшень можна назвати королевою жанру «жіночого роману». Починаючи з 1973 року вона публікує твори, що користуються незмінним попитом не лише на батьківщині, у Сполучених Штатах Америки, а й перекладаються багатьма мовами світу. На сьогодні вона є авторкою 70 романів, а також книжок поезій та спогадів. Загальний наклад її творів сягає 530 мільйонів. Це величезне число! Далеко не всі автори, які працюють у масовому жанрі, досягають таких показників.

Зараз читач тримає в руках роман «Диво» — шістдесят п’ятий твір Даніели Стіл, — який уперше виходить українською. Це знов роман про кохання — як і все, що написано цією дивовижною авторкою. Але цього разу диво кохання прийшло до зрілих людей, які зазнали в житті велике горе.

…Фінансист Квінн Томпсон не знаходить собі місця після смерті дружини. Щовечора він перечитує її листи й вірші, про існування яких не знав, поки дружина була жива. Але цієї жінки, яку він щойно пізнав, уже немає серед живих. Квіннові Томпсону лишилося тільки нестерпне почуття вини перед нею, тим тяжче, що вже нічого не можна виправити… Багато років тому загинув син Квінна, а доросла дочка не хоче спілкуватися з батьком, бо не може вибачити йому багаторічну неувагу до матері.

Меггі Дартман, сусідка Квінна, також пережила страшне горе: нещодавно її шістнадцятирічний син у стані депресії покінчив життя самогубством. До речі, це доля трьох мільйонів американських підлітків — проблема, яку сьогодні в США намагаються вирішувати на державному рівні. А Меггі Дартман вирішує свою проблему сама: вона облишила роботу в школі, чергує на «телефоні довіри» для суїцидальних підлітків і, допомагаючи іншим, рятує себе.

На Сан-Франціско, де мешкають герої — і де, до речі, живе й сама письменниця, — налетів фатальний буревій, що пошкодив будинки Меггі й Квінна. І саме він познайомив цих двох самотніх людей. Та те коротке знайомство ні до чого б не привело, якби у справу не втрутився Джек Адамс, молодий тесля, який лагодить дім Квінна після урагану. У цього хлопця з щирою душею й добрим серцем також не все гаразд у житті…

Читачі, а особливо читачки, матимуть приємність довідатися, як далі склалася доля тих, кого звів «буревій сторіччя». У «Диві», як і в інших романах Даніели Стіл, йдеться про людей здебільшого заможніх, без соціальних проблем. Але їхні переживання знаходять відгомін у душах читачів усього світу! Адже історії, які переповідає нам Даніела Стіл, приваблюють не лише цікавим сюжетом, а й великою людяністю та світлою вірою в диво кохання, яке неодмінно прийде до всіх живих.

Є. Кононенко

Однієї дощової листопадової днини легка яхта «Вікторі» елегантно рухалась уздовж узбережжя, тримаючи курс на старий порт в Антибах. Море було неспокійне, і Квінн Томпсон мовчки стояв на палубі, дивлячись на вітрила, насолоджуючись останніми хвилинами на борту яхти. Його не лякали ні негода, ні сіра мряка, ні навіть непривітне море. Складалося враження, що це вроджений загартований моряк. «Вікторі», стоп’ятдесятифутовий вітрильник, оснащений іще й двигунами, він зафрахтував у чоловіка з Лондона, свого ділового партнера. Власник судна був дуже зайнятий того року і дозволив Квіннові від серпня користуватись яхтою. Тож він покористувався нею на славу, і час, проведений за кордоном, пішов йому на користь. Він став здоровішим, сильнішим і спокійнішим, ніж це було на початку подорожі. Це був гарний, мужній чоловік, який виглядав молодше за свій вік. І що довше тривала подорож, то більше він мирився зі своєю долею.

Він причалив в Італії, а потім деякий час плавав в іспанських та французьких водах. Шлях у Лев’ячій бухті був зазвичай важким, тож він мав «приємність» зустріти короткий неочікуваний шторм. Потім він поплив до Швеції та Норвегії, звідки неспішно повернувся, зупиняючись у кількох портах Німеччини. Він перебував на борту протягом трьох місяців, і це було саме те, чого він потребував. Це дало йому досить часу, аби все осмислити й видужати від того, що трапилось із ним. Протягом місяців він відкладав своє повернення до Каліфорнії. У нього не було причин квапитись додому. Але наближалась зима, і він знав, що більше не може затримуватись. Крім того, власник «Вікторі» говорив, що сам хоче поплавати на яхті по Карибському морю на Різдво (про це домовились, коли він фрахтував судно). Квінн заплатив величезну суму за ці три місяці за кордоном, але жоден цент не було витрачено марно! Непомірна ціна не була обтяжливою для Квінна Томпсона. Він міг дозволити собі і це, і навіть витрати в багато разів більші. Йому завжди щастило в його роботі й відповідно у грошах.

Час на борту нагадав йому, як пристрасно любив він море. Його не мучила самота — власне, він насолоджувався нею, а команда на борту була водночас і досвідченою, і спокійною. Його майстерність справила позитивне враження на членів команди, і дуже скоро вони зрозуміли, що він знає «Вікторі» й те, як поводитись із нею, значно краще, ніж її власник, який не знав майже нічого. То була для Квінна й можливість утечі, і спокійний прихисток. Особливо добре йому було серед фіордів: їх сувора краса більше підходила йому, ніж яскраві романтичні порти Середземномор’я, яких він ретельно уникав.

Його спаковані валізи були в каюті, а він стояв на палубі і, вже добре знаючи спритність команди, розумів, що за декілька годин по тому, як він зійде, будь-які сліди його перебування на борту зникнуть. Команда складалась із шістьох чоловіків та однієї жінки, дружини капітана, яка працювала стюардесою. Як і всі інші, вона була спокійна й чемна, рідко розмовляла з ним довго. Так само, як і власник яхти, усі члени команди були британцями. І всі вони ставились невимушено та з повагою до нього й до капітана.

— Даруйте за цей вітер на вашому зворотному шляху, — мовив капітан із посмішкою, наблизившись до Квінна на палубі. Він знав, що Квінн не буде дратуватись. Квінн спокійно кивнув, вітаючись із ним, наче ні хвилі за бортом, ні дрібний дощ, який сіяв на них, не тривожили його. Він був одягнений у теплий морський костюм, та й, зрештою, сам любив долати труднощі, пливучи крізь суворе море, яке подеколи штормило. Єдина річ, якої він не любив, — це момент від’їзду. Квінн і капітан протягом багатьох годин говорили про море й ті місця, де побували. І капітан був щиро вражений тим, як він багато подорожував і як багато знав. Квінн Томпсон був різнобічно розвиненою людиною і надзвичайно відомим у світі міжнародних фінансів. Власник яхти розповідав про нього капітанові ще до того, як той познайомився із Квінном, як про людину, яка мала дуже скромний старт, але якій дуже пощастило. Він навіть називав його діамантом, і капітан, провівши з ним три місяці на яхті, був готовий підтвердити цю думку. Квінн Томпсон був людиною, якою багато хто захоплювався, хтось боявся, дехто ненавидів, іноді маючи на це повне право. Квінн Томпсон був прямим, самовпевненим, могутнім, у певному сенсі загадковим, а також безжальним, коли йшов до своєї мети. Він мав безліч ідей, багатющу уяву у сфері своєї діяльності і водночас був небагатослівним, крім тих рідкісних випадків, коли раптом ставав балакучим. Капітан мав нагоду знати такі випадки, це здебільшого траплялось після кількох келихів бренді.

Але більшість часу вони розмовляли переважно про морську справу — тему, яка була улюбленою для них обох.

Капітан знав, що минулої весни Квінн поховав свою дружину, один раз чи двічі він згадував її. Іноді він виглядав украй сумним — це траплялось на початку подорожі. Але здебільшого, коли вони зустрічались на палубі, Квінн не розкривав своїх особистих таємниць. Капітан знав, що в нього є дочка, бо він був згадав її, але й про неї говорив рідко. То була людина, яка охоче ділилась ідеями, але не почуттями.

— Ви б мали запропонувати містерові Барклі добру суму за «Вікторі», — сказав капітан із надією, дивлячись на Квінна через плече, коли вони наближались до порту.

Команда саме спустила вітрила, увімкнула двигун. Квінн тільки посміхнувся у відповідь. Він посміхався дуже рідко, але коли це все-таки траплялось, то було подарунком для тих, хто поряд. Посмішка осявала його обличчя, як сонячний промінь. Але решту часу на його обличчі було просто-таки зимно. Та коли він сміявся — ніби з’являлася зовсім інша людина.

— Я думав про це, — відповів Квінн, — але не впевнений, що він продасть її мені.

Квінн питав у Джона Барклі, коли фрахтував яхту, чи є в нього шанс на купівлю, але той відповів, що продасть її, тільки якщо змусять обставини, а також якщо йому пощастить умовити дружину й дітей. Це та позиція, яку Квінн і розумів, і шанував. Він не переказав цього капітанові. Але протягом тих трьох місяців Квінна надзвичайно свердлила думка купити яхту. Тривалий час у нього не було власного судна, а тепер він неодмінно має його придбати.

— Вам потрібен власний корабель, сер, — зважився обережно закинути капітан. Він охоче працював би на нього.

Із Квінном плавати важко, проте водночас так цікаво й захоплююче! Він робив для «Вікторі» такі речі й плавав на ній у такі місцини, про які Джон Барклі навіть не наважиться й мріяти. Усій команді дуже сподобались ці три місяці, які вони проплавали з Квінном Томпсоном. І сам Квінн відтоді став подумувати про те, щоб купити або й побудувати судно до наступного серпня, особливо тепер, коли його подорож на «Вікторі» добігала кінця. Це буде його найкраща відповідь Сан-Франциско. Він уже вирішив продати свій будинок і обмірковував можливість купівлі будинку десь у Європі. У свій шістдесят один рік він уже два роки як вийшов у відставку і, коли Джейн померла, не мав жодних причин лишатись у Сан-Франциско. Він розумів, що яхта може повернути йому смак життя. Фактично вже повернула. Він добре усвідомлював: люди іноді розчаровують одне одного. Але не кораблі.