Ми похитали головами. Мадам Лув’є на мить заплющила очі, ніби впевнюючись, що правильно запам’ятала.

— Банхофштрасе, — нарешті промовила вона.

— Банхоф-що?

— Ви можете в це повірити?

— Вони не посміють перейменувати мій магазин, — хмикнув месьє Арман. — Інакше я перейменую їхні дупи. Brot[15]-це, Brot-те. Це boulangerie. На вулиці де Бастід. Завжди так було і завжди буде. Банхоф-казна-що. Сміх та й годі.

— Але ж це жахливо! — мадам Дюран була в паніці. — Я зовсім не говорю німецькою!

Ми здивовано озирнулися на неї.

— Ну як я орієнтуватимусь у власному місті, якщо не розумітиму назв вулиць?

Ми так голосно сміялися, що не помітили, як відчинилися двері. Наступної ж миті в магазині різко запанувала тиша. Я обернулася, щоб побачити, як до крамниці входить Ліліан Бетюн. Вона високо тримала голову, але всі уникали дивитися їй у вічі. Обличчя її було круглішим, ніж у більшості з нас, чиста шкіра була нарум’янена і напудрена. Жінка видала загальноприйняте «Bonjour[16]» і потяглася рукою до сумочки.

— Дві буханки, будь ласка.

Від неї пахло дорогими парфумами, завите локонами волосся було зібране у високу зачіску. У місті, де більшості жінок бракувало сил або засобів, окрім як для мінімального особистого догляду, вона виділялася, мов блискуча ювелірна прикраса. Але мою увагу привернуло її пальто. Я просто не могла відірвати від нього погляду. Воно було чорне, як смола, з найвишуканішого каракулю і товсте, наче хутряний килим, з характерним лиском нової коштовної речі. Обличчя Ліліан обрамляв піднятий комір, і здавалося, що її довгу шию огортає чорна патока. Я бачила, що літні дами теж відзначили дороге вбрання, і їхні обличчя кам’яніли, коли вони змірювали поглядами фігуру молодої жінки.

— Одну для тебе, одну для твого німця? — буркнула крізь зуби мадам Дюран.

— Я сказала, дві буханки, будь ласка, — жінка обернулася до мадам Дюран. — Одну для мене. Одну для моєї доньки.

Уперше месьє Арман не всміхнувся. Не зводячи очей з її обличчя, він опустив руку під прилавок і, стиснувши своїми м’язистими руками по буханці, гепнув їх на стільницю. Навіть не потурбувавшись загорнути.

Ліліан простягла банкноту, але пекар не взяв грошей з її рук. Він зачекав кілька секунд, доки жінка покладе банкноту, а тоді роздратованим жестом підібрав папірець, наче той був заразним. Він сунув руку в грошову скриньку й кинув на прилавок дві монети решти, демонстративно ігноруючи простягнуту руку жінки.

Вона подивилася на нього, потім на монети на прилавку.

— Залиште собі, — сказала. І, обвівши нас розлюченим поглядом, схопила хліб і квапливо вийшла з магазину.

— Як тільки їй вистачає нахабства… — ніщо не приносило мадам Дюран більшої насолоди, ніж привід посварити чужу поведінку. На щастя для неї, Ліліан Бетюн сповна дала їй можливість вихлюпнути лють, накопичену за останні кілька місяців.

— Гадаю, їй, як і всім нам, треба щось їсти, — зауважила я.

— Щоночі вона ходить на ферму Фур’є. Щоночі. Ви б бачили, як вона прокрадається містом, потай, наче злодійка.

— У неї два нових пальта, — додала мадам Лув’є. — Інше — зелене. Нове модне пальто з зеленої вовни. З самого Парижа.

— І черевики. Лайкові. Вона, звичайно ж, не насмілюється носити їх серед білого дня. Знає, що її лінчують.

— Тільки не цю. Німці її стережуть.

— Та все ж, коли вони підуть, розмова вже буде інакшою, еге ж?

— Не хотіла б я бути в її шкірі, хай навіть і лайковій.

— Терпіти не можу дивитися, як вона походжає задерши носа і муляє всім очі своїм добром. Ким вона себе уявляє?

Месьє Арман дивився вслід молодій жінці, яка саме перетинала майдан. Раптом він усміхнувся.

— Я б не переймався так, дами. Не все йде, як їй хочеться.

Ми подивилися на нього.

— Ви вмієте зберігати таємниці?

Не знаю, навіщо він узагалі спитав. Ці два бабиська навряд чи вміли тримати рота на замку довше ніж десять секунд поспіль.

— Що?

— Скажу лише, дехто з нас потурбувався почастувати пані Вишукані Штанці особливим смаколиком, якого вона не очікує.

— Я не розумію.

— Її буханки хліба лежать під прилавком окремо від інших. Вони містять деякі особливі інгредієнти. Які, даю вам слово, жодним чином не потрапляють до інших хлібин.

Очі бабисьок розширились. Я не насмілилась уточнити, що саме має на увазі пекар. Та за блиском у його очах зробила декілька припущень, у жодне з яких не схотіла заглиблюватись.

— Non![17]

— Месьє Арман!

Вони були обурені, але водночас затряслися від сміху.

Мені стало зле. Я не любила Ліліан Бетюн і не схвалювала її вчинків, але те, що я почула, викликало в мене огиду.

— Я… я маю йти. Треба допомогти Елен… — я схопила свій хліб і поспішила додому. Усю дорогу до відносно спокійного прихистку готелю мені вчувався їхній сміх.


Їжа надійшла наступної п’ятниці. Спершу яйця, дві дюжини, привезені молодим німецьким капралом. Він доправив їх, попередньо накривши білим простирадлом — наче віз контрабанду. Потім хліб, білий і свіжий, аж три кошики. Після пам’ятного дня в boulangerie я не могла їсти хліб. Але тепер, тримаючи в руках свіжі хлібини, хрусткі й теплі, почувалася майже сп’янілою від бажання. Довелося відіслати Орельєна нагору — настільки я боялася, що він не зможе протистояти спокусі й відщипне шматочок.

Потім прибули шість необскубаних курей і ящик капусти, цибулі, моркви й черемші. Далі — банки консервованих помідорів, рис і яблука. Молоко, кава, три жирні шматки збитого масла, борошно, цукор. Пляшки і ще пляшки вина з півдня. Кожну партію продуктів ми з Елен приймали мовчки. Німці вручили нам накладні, в яких було чітко прописано кількість кожного продукту. Ми зрозуміли, що вкрасти щось буде нелегко: накладна вимагала, аби ми зазначили точну кількість продуктів, використаних у кожній страві. Вони також наказали всі відходи складати у відро, аби потім згодувати худобі. Коли я побачила це, мені захотілося плюнути.

— Ми маємо приготувати це на сьогодні? — спитала я останнього капрала.

Він знизав плечима. Я вказала на годинник.

— Сьогодні? — я вказала на їжу. — Kuchen[18]?

— Ja, — він з готовністю закивав. — Sie kommen. Acht Uhr.[19]

— Восьма година, — підказала Елен із-за спини. — Вони хочуть повечеряти о восьмій.

Нашу власну вечерю зазвичай складали скибочка чорного хліба з тоненьким шаром варення і трохи вареного буряку. І смажити курчат, наповнюючи кухню запахами томату й часнику, випікати яблучний пиріг здавалося тепер особливою формою тортур. Першого вечора я боялася навіть пальці облизати — хоча навіть просто бачити, як із них крапає томатний сік, як пристає до них яблучна м’якоть, було до болю нестерпно. Кілька разів, коли я розкочувала тісто й чистила яблука, ледь не зомліла від бажання. Мімі, Орельєна і Жана довелося загнати нагору, звідки час від часу долинав їхній незадоволений рев.

Я не мала жодного бажання готувати німцям смачну вечерю. Та водночас боялася не приготувати такої. Виймаючи з печі смажених курчат і поливаючи їх соусом на власному жирі, я казала собі, що принаймні можу насолодитись апетитним виглядом вечері. Напевне, я мала б радіти можливості знову бачити улюблені страви, відчувати їхній запах. Але того вечора радіти я не могла. І коли продзвенів вхідний дзвінок, сповіщаючи про прихід офіцерів, я відчула різь у животі, а шкіра вкрилася холодним потом. Я ненавиділа німців усією душею, як ніколи в житті.

— Мадам, — першим увійшов комендант. Він зняв мокру від дощу каску, жестом наказавши своїм офіцерам зробити те саме.

Я стояла, витираючи руки фартухом, не знаючи точно, як поводитись.

— Herr Kommandant.

Моє обличчя лишалося безпристрасним.

У приміщенні було тепло: німці заздалегідь надіслали нам три кошики дров, аби ми могли розвести вогонь. Чоловіки знімали з себе шарфи й головні убори, втягуючи носами й уже всміхаючись у передчутті частування. У повітрі висів густий запах курки, смаженої в часниково-томатному соусі.

— Думаю, ми можемо відразу братися до вечері, — сказав він, кидаючи погляд у бік кухні.

— Як бажаєте, — відповіла я. — Я принесу вино.

Орельєн уже встиг відкоркувати кілька пляшок на кухні й виніс дві з них, сердито насупившись. Муки, яких ми зазнали того вечора, були для нього особливо нестерпними. З огляду на нещодавнє побиття, його юний вік та запальну вдачу, я боялася, що він може потрапити в біду. Тож поспішила вихопити пляшки з його рук.

— Іди й скажи Елен, що час подавати на стіл.

— Але…

— Бігом! — поквапила я його. Я обійшла барну стійку і стала розливати вино. Розставляючи келихи на столі, я не глянула на жодного з офіцерів, хоча й відчувала на собі їхні погляди.

«Так, дивіться на мене, — мовчки казала їм я. — Ще одна охляла француженка, яку ви заморили голодом, змусивши коритися. Сподіваюся, мій вигляд зіпсує вам апетит».

Під схвальний шепіт моя сестра винесла перші страви. За кілька хвилин чоловіки жадібно поглинали їжу і щось вигукували власною мовою під стукіт столового срібла по порцеляні. Я ходила туди-сюди з повними тарілками, намагаючись не вдихати смачні запахи й не дивитися на смажене м’ясо, яке красувалося поряд із гарніром з яскравих овочів.

Нарешті всі страви були на столі. Ми з Елен стояли за барною стійкою, доки комендант виголошував довгий тост німецькою. Не можу передати вам, як це було — чути їхні голоси в нашому домі, бачити, як вони поїдають їжу, яку ми так дбайливо приготували. Розслаблено, з усмішками й випивкою.

«Я даю цим людям сили, — з жалем думала я. — А мій Едуард у цю саму мить, можливо, слабне від голоду».