А полковник Брендон негайно вирушив сам-один в Делафорд.

Дешвуди провели в дорозі два дні, і Маріанну вони не дуже натомили. Дві її пильні супутниці робили все, чим дбайлива любов і ревне піклування могли полегшити їй важкість дороги, і кожна знаходила свою винагороду в тілесній її бадьорості і душевному спокої. Друге особливо втішало Елінор. Адже вона тиждень за тижнем бачила нескінченні страждання сестри, муки її серця, які в тієї не вистачало ні мужності вилити в словах, ні стійкості приховати від сторонніх очей; і ось тепер Елінор ні з чим не порівнянною радістю спостерігала безтурботність духу, породжену, як хотілося їй вірити, серйозними роздумами; ця безтурботність, врешті-решт, мала спричинитися до повернення минулої веселості і задоволення.

Правда, коли вони під’їжджали до Бартона, де всі околиці, кожен куточок луків і кожне дерево будили ті чи інші гіркі спогади, Маріанна поринула в мовчазну задумливість і, відвернувшись від них, пильно дивилася у віконце карети. Але це Елінор спостерігала без здивування і могла вибачити. Коли ж, допомагаючи Маріанні вийти з карети, вона помітила на обличчі сестри сліди сліз, вона побачила за ними почуття таке природне, що викликало воно лише співчутливу жалість і похвалу за старання його приховати. І в тому, як трималася сестра далі, вона помітила ознаки влади розуму, що прокинулася: не встигли вони увійти до вітальні, як Маріанна рішуче обвела кімнату уважним поглядом, наче відразу давши собі слово з байдужістю дивитися на будь-який предмет, який нагадував би їй про Віллоубі. Говорила вона мало, але всі її слова були сповнені спокою, а якщо деколи в неї і виривалося зітхання, то воно негайно компенсувалося усмішкою. Після обіду вона побажала спробувати своє фортепіано. Але коли підійшла до нього, її погляд упав на ноти опери, що їх дарував їй Віллоубі, улюблені їхні дуети з її ім’ям на титульному листі, накресленим його рукою. Це вже було занадто. Вона похитала головою, прибрала ноти, пробігла пальцями по клавішах, поскаржилася, що руки в неї ще дуже слабкі, і закрила кришку інструмента, проте з великою твердістю сказавши, що має намір вправлятися дуже багато.

Наступного ранку ці підбадьорливі ознаки не зникли. Навпаки, відпочивши духом і тілом після ночі, Маріанна виглядала більш бадьорою і говорила з великим натхненням: передчувала швидку зустріч з Маргарет, раділа, що відновиться їхнє миле сімейне коло, згадувала їхні спільні заняття і бесіди як єдине щастя, якого тільки можна побажати.

— Коли настане погожа днина, а сили зовсім до мене повернуться, — сказала вона, — ми щодня довго гулятимемо. Сходимо на ферму, що біля підніжжя пагорбів, відвідати дітей, оглянемо нові насадження сера Джона у Бартон-кросі і в Еббіленді і часто відвідуватимемо стародавні руїни монастиря, щоб з фундаменту дізнатися, чи правда, що він був таким великим, як розповідають. Я знаю, ми будемо дуже щасливі. Я знаю, літо мине в тихих задоволеннях. Я маю намір вставати завжди не пізніше шостої і з цієї години до обіду розподіляти час між музикою і читанням. Я склала для себе план і маю намір серйозно присвятити себе цим заняттям. Наші книжки я знаю так добре, що можу лише перечитувати їх для розваги. Але в бібліотеці Бартон-парку є немало томів, що заслуговують на увагу, а новинки, гадаю, можна буде брати у полковника Брендона. Читаючи всього по шість годин на день, я за рік почерпну багато відомостей, яких мені поки що, на жаль, бракує.

Елінор похвалила її за прагнення до такої гідної мети, але не могла не усміхнутися при думці, що та ж жвава уява, яка підказувала їй млосне байдикування, тепер нестримно доводила до крайнощів план, що припускав розумність занять і добродійне приборкання своїх примх. Проте усмішка змінилася зітханням, як тільки вона пригадала, що обіцянка, яку вона дала Віллоубі, все ще не виконана: їй стало страшно, що, стримавши її, вона, мабуть, знову розбурхає спокій Маріанни і згубно подіє, нехай навіть тимчасово, на її мрії про безтурботне і корисне проводження часу. Їй захотілося віддалити фатальну годину, і вона вирішила почекати, поки здоров’я сестри не зміцниться, а вже тоді визначити для себе цей час. Але рішення це вона прийняла лише для того, щоб пізніше його порушити.

Два-три дні Маріанна провела вдома, тому що погода не давала змоги виходити на повітря після недавньої хвороби. Але потім видався на диво ясний і теплий ранок, саме такий, який міг спокусити Маріанну, не вселяючи тривоги її матері, і Маріанні було дозволено прогулятися, спираючись на руку Елінор, по дорозі перед будинком, на відстань, яка її не натомила б.

Сестри йшли поволі, як того вимагала слабкість Маріанни, яка вперше здійснювала прогулянку після одужання, і вони пройшли лише до місця, звідки відкривався широкий вигляд на пагорб, фатальний пагорб позаду будинку. Зупинившись, Маріанна сказала спокійно:

— Онде, — і вона вказала рукою, — на тому виступі я, спіткнувшись, упала. І вперше побачила Віллоубі.

Це ім’я вона вимовила тихим голосом, але потім додала майже звичайним тоном:

— Я рада переконатися, що можу дивитися на це місце зовсім без болю! Чи станемо ми коли-небудь говорити про те, що було, Елінор? Або ж… — Вона замовкла в нерішучості… — Або ж цього робити не слід? Але мені здається, я тепер можу говорити про минуле цілком спокійно…

Елінор зі співчутливою ніжністю попросила її бути відвертою.

— Щодо жалю, то я з ним покінчила, — сказала Маріанна. — Тобто жалкувати про нього. Я збираюся говорити з тобою не про те, що відчувала до нього раніше, лише про те, що відчуваю зараз. І якби одне я знала — якби я могла повірити, що він не весь час тільки грав роль, не весь час одурював мене, якби мене переконали, що він ніколи не був таким лиходієм, яким мої страхи деколи малювали його з тих пір, як мені стала відома доля цієї нещасливої дівчини…

Вона замовкла. Кожне її слово наповнювало серце Елінор радістю, і вона сказала у відповідь:

— Якби ти могла в цьому переконатися, тебе, ти гадаєш, більше ніщо не мучило б?

— Так. Мій душевний спокій залежить від цього подвійно. Адже не тільки жахливо підозрювати людину, яка була для мене тим, ким був він, у подібних задумах… Але якою я сама являю себе у власних очах? У становищі, подібному до мого, лише почуття, що виставляється напоказ без скромності і сорому, могло поставити мене…

— Але як би, — перервала її Елінор, — ти пояснила його поведінку?

— Я б хотіла думати… Ах, з якою радістю я припустила б, що його вела легковажність і тільки легковажність!

Елінор нічого не відповіла. Вона зважувала мовчки, чи почати свою розповідь негайно, чи все ж таки відкласти її до тих пір, поки до Маріанни повернеться все колишнє її здоров’я, і вони продовжували неквапливо йти вперед у повному мовчанні.

— Я не бажаю йому особливих благ, — нарешті із зітханням вимовила Маріанна, — коли бажаю, щоб його таємні думки були не більш обтяжливими, ніж мої. І цього достатньо, щоб він гірко мучився.

— Ти порівнюєш свою поведінку з його поведінкою?

— Ні, лише з тим, якою вона мала бути. Я порівнюю її з твоєю!

— Але моє становище було мало схожим на твоє!

— Та все ж схожість між ними виявилася не тільки в нашій поведінці. Мила Елінор, не дозволяй своїй доброті виправдовувати те, що твій розум, як я чудово знаю, не міг не засуджувати. Моя хвороба примусила мене задуматися. Вона дала мені дозвілля і самоту для серйозних роздумів. А до них я була здатна задовго до того, як у мене з’явилися сили розмовляти! Моя поведінка з тієї хвилини, коли ми познайомилися з ним минулої осені, постала переді мною в усій її необачності у всьому, що стосувалося мене самої, себелюбною і нетерпимою щодо всіх інших. Я побачила, що причиною страждань, які трохи не звели мене в могилу через те лише, що я не вміла стійко їх зносити, були мої власні почуття. Адже я чудово розуміла, що захворіла тільки з власної вини, нехтуючи своїм здоров’ям з упертістю, яка навіть тоді видавалася мені невибачною. Коли б я померла, це було все одно, що самогубство. В якій я знаходилася небезпеці, я дізналася, тільки коли вона залишилася позаду. Але я дивуюся, як я могла видужати після всіх цих роздумів — дивуюся, як саме моє бажання жити, щоб встигнути спокутувати мою вину перед Богом і всіма вами, не вбило мене одразу ж! Коли б я померла, як би ти сумувала за мною, моя віддана доглядальнице, мій друже, моя сестро! Ти, яка бачила все моє дратівливе себелюбство останнім часом, яка знала всі порухи мого серця! Якою залишилася б я у твоїй пам’яті? А мама! Як змогла б ти її втішити? Я не маю слів, щоб висловити свою відразу до себе. Хоч би я озиралася на минуле, я бачу якийсь знехтуваний обов’язок, якесь потурання власним вадам. Мені здається, я встигла образити всіх. За доброту, незмінну доброту місіс Дженнінгс я платила зневажливою невдячністю. З Мідлтонами, з Палмерами, з міс Стіл і Люсі, навіть з простими знайомими я була зухвала і нетерпима: моє серце було закрите для їх достоїнств, а знаки їхньої уваги викликали у мене тільки прикре роздратування. Джону, Фанні — так, навіть їм, хай вони цього і не заслуговують! — я відмовляла в тому, на що в них було право. Але ти, ти терпіла від мене більше за всіх, навіть більше мами! Адже я, і лише я, знала твоє серце і його печалі, і як це вплинуло на мене? Чи викликало співчуття, яке прислужилося б до мого або твого блага? Ні! Переді мною був твій приклад, але що з того? Чи думала я про тебе і про те, як тобі допомогти? Чи запозичила я твоє терпіння, чи зменшила твій тягар, розділивши з тобою обов’язки, що накладаються вихованістю і вдячністю? Ні! І коли я дізналася, що ти нещасна, я так само, як і раніше, коли вважала тебе спокійною і задоволеною, продовжувала ухилятися від вимог обов’язку і дружби, не допускала, що хтось здатен страждати, окрім мене, сумувала тільки про серце, яке покинуло і зрадило мене, а тебе, розпинаючись у безмежній до тебе любові, примушувала страждати разом зі мною.