— Я хочу, — відповів він палко, — якщо зумію, трохи вгамувати вашу ненависть до мене. Я хочу запропонувати деякі пояснення, деякі виправдання тому, що сталося; відкрити перед вами моє серце і, переконавши вас, що хоча я завжди був телепнем, негідником все ж таки був не завжди, домогтися хоч якого-небудь прощення від Ма… від вашої сестри.

— Ви справді приїхали тільки заради цього?

— Слово честі! — відповів він з таким запалом, що вона пригадала колишнього Віллоубі і проти волі повірила в його щирість.

— Якщо причина лише в цьому, ви можете відразу ж заспокоїтися: Маріанна прощає… вона вже давно вас простила.

— Невже! — вигукнув він все з тим же запалом. — Але в такому разі вона пробачила мене, перш ніж слід було. Але тепер вона пробачить мене знову, і з більш вагомих причин. Так ви згодні мене вислухати?

Елінор кивнула на знак згоди.

— Не знаю, — почав він після деякого вагання, поки вона мовчки чекала його слів, — як самі ви пояснювали собі моє поводження з вашою сестрою і які диявольські спонуки мені приписували… Мабуть, ви ніколи не будете про мене кращої думки, але чом би не спробувати? Я розкажу вам усе, нічого не приховуючи. Коли я щойно познайомився з вашою родиною, у мене не було іншої мети, як скрасити час, який я мав провести в Девонширі, скрасити так, як раніше мені не доводилося. Приваблива врода вашої сестри і чарівні манери не могли залишити мене зовсім байдужим, а її поведінка зі мною майже з перших же хвилин… Тепер, коли я згадую її манери і її саму, то лише дивуюся бездушності свого серця. Проте, признаюся, спочатку було вдоволене лише моє марнославство. Байдужий до її щастя, думаючи лише про власне задоволення, поступаючись спонукам, яким я завжди давав над собою зайву владу, я всіма засобами, які були в моєму розпорядженні, прагнув сподобатися їй, зовсім не збираючись відповісти взаємністю.

Тут міс Дешвуд, кинувши на нього погляд, сповнений гнівного презирства, урвала його мову словами:

— Містере Віллоубі, навряд чи варто вам продовжувати, а мені — слухати. Подібний вступ не може привести ні до чого хорошого. Не змушуйте мене страждати, вислуховуючи і далі ваші зізнання.

— Ні, я вимагаю, щоб ви вислухали все до кінця! — заперечив він. — Статки мої ніколи не були великими, а мої смаки завжди вимагали великих витрат, і мене з ранньої юності вабило товариство людей, багатших за мене. Щороку після досягнення повноліття, і навіть раніше, я накопичував свої борги. І хоча смерть моєї немолодої родички міс Сміт мала б поправити мої справи, проте покладатися на це було не слід через невизначеність цієї події в часі; ось чому я вже досить давно вирішив позбутися боргів, підшукавши собі багату наречену. З цієї причини я і помислити не міг про те, щоб зв’язати свою долю з вашою сестрою, і з безсердечністю, егоїзмом, жорстокістю, які найобуреніший, найпрезирливіший погляд — навіть ваш, міс Дешвуд! — не можуть засудити досить суворо, я потурав своїм примхам і прагнув завоювати ніжність Маріанни, нічого не пропонуючи у відповідь. Але одне все ж таки трохи пом’якшує мерзотність такої себелюбної пихатості: я просто не уявляв собі всю тяжкість удару, що його мав намір завдати, тоді ще не знаючи, що це таке — кохати. Але чи взнав я це потім? Тут є місце сумнівам. Адже коли б я кохав по-справжньому, чи міг би я принести своє кохання в жертву егоїзму і пожадливості? Або, що іще важливіше, чи міг би я заради них пожертвувати її любов’ю? Але я це зробив. У прагненні уникнути відносної бідності, яку її прихильність і її товариство значно полегшили б, я, знайшовши багатство, позбувся всього, що могло б зробити це багатство бажаним.

— Так, значить, — сказала Елінор, злегка лагідніючи, — ви вірите, що свого часу мали до неї щире почуття?

— Не підкоритися таким чарам, встояти перед такою ніжністю? Який чоловік у світі був би на це здатний? Так, сам того не помічаючи, я полюбив її, і найщасливішими годинами мого життя були ті, які я проводив з нею, коли всім серцем вірив у чесність своїх намірів, у благородство кожного свого поруху! Але навіть і тоді, коли я твердо мав намір просити її руки, рішуче зізнання я з непростимою легковажністю відкладав з дня на день, не бажаючи заручин, поки справи мої в такому безладі. Не стану шукати вибачень і прийму будь-які ваші докори в ницості — і гірше ніж ницості — цього побоювання зв’язати себе словом, коли я був уже зв’язаний честю. Подальше показало, що вів я себе, як хитрий дурень, що передбачливо запасається лазівкою для того, щоб покрити себе незмивною ганьбою і зробитися нещасним навіки. Проте нарешті я відкинув вагання і вирішив, як тільки ми залишимося віч-на-віч, виправдати свої настирливі залицяння і відкрито запевнити її в почутті, яке я так старанно виставляв напоказ. Але в проміжку… Але за ті кілька годин, яким судилося спливти до того, як мені випала нагода освідчитися в коханні, виникла одна… обставина… нещаслива обставина, що поклала край моїм намірам, а з ними — і будь-якій надії на щастя. Виявилося, що… — Тут він затнувся і опустив очі. — Місіс Сміт якимось чином узнала… гадаю, від вельми далеких своїх родичів, у чиїх інтересах було б позбавити мене її прихильності… про інтрижку, про зв’язок… Але чи треба мені договорювати? — додав він, ще більш червоніючи і запитально дивлячись на Елінор. — Ваша дружня близькість… Гадаю, ви вже давно про все дізналися?

— Так, — відповіла Елінор, червоніючи у свою чергу і знову виганяючи з серця всяке співчуття до нього. — Я знаю все. І я, зізнаюся, не можу збагнути, — яке ж пояснення могли б ви запропонувати, щоб трохи зменшити свою провину у цій жахливій справі?

— Пригадайте, — скрикнув Віллоубі, — від кого ви чули про це! Чи можна сподіватися, що розповідь була неупередженою? О, я визнаю, що мав би з повагою поставитися до її віку і становища. Я не маю наміру підшукувати вибачення собі, та все ж не хочу, щоб ви думали, ніби для мене зовсім немає виправдань, ніби, раз уже доля її нещаслива, значить, сама вона бездоганна, і якщо я розпусник, то, отже, вона свята! Якщо шаленство її пристрасті, недалекість її розуму… Проте я не маю наміру захищати свою поведінку. Її почуття до мене заслуговували кращого ставлення, і я часто обсипаю себе гіркими докорами, згадуючи ніжність, яка виявилася здатною на короткий час викликати взаємність. Я хотів би, від щирого серця хотів би, щоб цього не трапилося. Але я заподіяв страждання не тільки їй, але і тій, чиє почуття до мене (чи можна мені сказати це?) є не менш палким, а розум і душа… безконечно вищими!..

— Але ваша байдужість до нещасної… Хоч як неприємно мені говорити на цю тему, але не можу не сказати, що ваша байдужість до неї аніскільки не виправдовує того, як жорстоко ви з нею повелися. Не думайте, що недалекість… що природна обмеженість її розуму хоч у чомусь вибачає таку очевидну вашу безсердечність. Ви ж знали, що, поки ви розважаєтеся в Девонширі, здійснюючи нові задуми, завжди такий веселий, такий щасливий, вона тужить у страшній убогості!

— Честю присягаюся, я цього не знав! — вигукнув він палко. — Я забув, що не пояснив їй, куди мені писати. Але ж здоровий глузд міг навчити її, як мене знайти.

— Залишмо це, добродію. Але що сказала місіс Сміт?

— Вона негайно з великим обуренням спитала, чи правда це, і неважко здогадатися, яке сум’яття у мене викликала. Чистота її життя, суворість понять, незнання світського життя — усе було проти мене. Заперечувати своєї провини я не міг, а всі спроби пом’якшити її залишалися марними. Мені здається, вона і раніше була схильна сумніватися в бездоганній моральності моєї поведінки, а до того ж її образила моя неувага під час цього візиту, моя постійна відсутність. Коротше кажучи, справа скінчилася повним розривом. У мене був один-єдиний спосіб врятувати себе. Обурюючись моєю аморальністю, добра жінка обіцяла пробачити мені минуле, якщо я одружуся з Елізою. Цього я зробити не міг, на що вона сказала, що більше не хоче мене знати, і відмовила мені у своїй милості і праві бувати в неї. Всю ніч — мій від’їзд був відкладений до ранку — я провів у роздумах про те, як мені тепер вчинити. Боротьба була тяжкою, але тривала недовго. Мого почуття до Маріанни, моєї упевненості в її взаємності виявилося мало, щоб переважити страх перед бідністю і побороти помилкове поняття про необхідність володіти великими грошима, яке було мені взагалі властиве і яке ще більш зміцнилося в товаристві людей багатих. Я мав причини вважати, що нинішня моя дружина не відповість мені відмовою, якщо я захочу з нею одружитися, і переконав себе в розсудливості такого рішення, не бачачи іншого виходу. Але до того, як я покинув Девоншир, мене чекало тяжке випробування. Я цього дня обіцяв обідати у вас і зобов’язаний був принести вам якісь вибачення. Написати чи самому заїхати? Я довго вагався. Я боявся побачити Маріанну, і мені навіть здавалося, що зустріч з нею може змусити мене змінити намір. Але тут, як показали подальші події, я не віддав належного своїй великодушності: я приїхав, я побачився з нею, побачив її горе і покинув її в горі — покинув у надії більше ніколи з нею не зустрічатися.

— Але чому ви все-таки приїхали, містере Віллоубі? — спитала Елінор з докором. — Адже було б достатньо записки з вибаченням. Для чого вам потрібно було приїжджати?

— Заради моєї гордості. Поїхати майже крадькома мені було нестерпно — я не хотів, щоб ви — і всі сусіди — запідозрили те, що відбулося між мною і місіс Сміт, і вирішив побувати у вас по дорозі в Хонітон. Але зустріч з вашою милою сестрою була жахлива, до того ж я застав її наодинці. Ваша матінка і ви з молодшою сестрою кудись пішли, і я не знав, коли ви повернетеся. Лише напередодні я пішов від неї з такою твердою, такою глибокою рішучістю вчинити як належить! Ще кілька годин — і вона була б пов’язана зі мною навіки! І я згадував, як весело, як легко було в мене на серці, коли я повертався пішки з котеджу в Алленхем, задоволений собою, повний ніжності до всіх людей! Але під час цієї останньої нашої — ще дружньої — зустрічі я відчував себе таким винним перед нею, що у мене ледве вистачило сил прикидатися. Її печаль, її розчарування, її гіркі жалі, коли я повідомив, що повинен покинути Девоншир негайно — ніколи мені їх не забути! — разом з такою довірливістю, з такою упевненістю в мені!.. О, Боже!.. Яким безсердечним негідником я був!