Наступного разу містер Гарріс не примусив себе чекати довше обіцяного часу, але надії, з якими він залишив хвору після першого свого візиту, не справдилися. Нові ліки не допомогли, жар не спав, і Маріанна, так і не прийшовши до тями, не металася більше лише тому, що поринула в тяжке забуття. Елінор, вмить помітивши і збагнувши усі його страхи, запропонувала покликати ще кого-небудь для консиліуму, але він визнав це передчасним: він має в запасі інші ліки, так само цілющі, на його переконання, як і ті, що він дав уранці. Містер Гарріс відбув зі словами підбадьорення, які досягли слуху міс Дешвуд, але не її серця. Вона зберігала спокій, поки думки її не наверталися до матері, але надію майже втратила. Так продовжувалося майже до полудня: вона сиділа біля сестри, боячись залишити її хоча б на хвилину, уява малювала їй жаль усіх їхніх родичів і друзів, а смуток підкріплювався і посилювався зітханнями місіс Дженнінгс, яка без вагань приписувала тяжкість і небезпеку Маріанниної хвороби попереднім тривалим тижням її страждань після завданого їй удару. Елінор не могла не погодитися з правдоподібністю такого висновку, і він додав нової гіркоти її роздумам.

Проте ближче до полудня Елінор почала, як їй здавалося, — але з трепетом, зі страхом помилитися, котрий примушував її нічого не говорити навіть місіс Дженнінгс, — помічати невелике поліпшення пульсу сестри. Вона вичікувала, не спускаючи очей з хворої, знов і знов його мацала і, нарешті, з хвилюванням, приховати яке під маскою зовнішнього спокою їй було важче, ніж усі страхи, що досі насідали на неї, наважилася висловити свою надію вголос. Місіс Дженнінгс, хоча, сама помацавши пульс Маріанни, була змушена визнати тимчасове поліпшення, спробувала, однак, переконати молоду свою приятельку не довіряти цьому, і Елінор, перебравши в думці всі доводи на користь такого похмурого погляду, взялася і саму себе переконувати в тому ж. Але було пізно. Надія вже проникла в її серце, і вона схилилася над сестрою у трепетному чеканні… сама не знаючи чого. Минуло півгодини, але сприятливі ознаки не зникали. І підкріплювалися новими. Дихання, колір обличчя, губи — все, здавалося, говорило, що хвороба відступає, і ось уже Маріанна спрямувала на сестру розумний, хоча і млосний від слабкості погляд. Тепер Елінор однаково розривалася між побоюваннями і надією і не знаходила ні хвилини спокою, поки, нарешті, о четвертій годині не приїхав містер Гарріс. А тоді його поздоровлення, його запевняння в тому, що перелом у стані хворої перевершив найоптимістичніші його очікування, переконали її, утішили і викликали сльози радості.

Маріанні було настільки краще, що аптекар заявив, що небезпека минула. Місіс Дженнінгс, можливо, задовольнившись тим, що її погані передчуття частково збулися в недавній тривозі, дозволила собі покластися на його думку і з невдаваною радістю, а невдовзі вже й з веселою бадьорістю визнала велику вірогідність повного і швидкого одужання.

Елінор такої ж бадьорості не відчувала. Радість її була іншою і веселості не породжувала. Думка, що Маріанна повернеться здоровою до життя і друзів, вливала в її серце блаженне заспокоєння, сповнювала його палкою вдячністю провидінню, але назовні ці почуття не вирвалися ні в словах, ні у веселих усмішках. Почуття, що заповнювали душу Елінор, були сильними, але мовчазними.

Увесь день вона провела поряд із сестрою, залишаючи її лише зрідка і ненадовго, розвіювала всі страхи, відповідала на всі питання, вимовлені ледве чутним голосом, передбачала всі бажання і уважно стежила за кожним її поглядом, кожним зітханням. Звісно, час від часу її охоплював страх нового погіршення, і недавні тривоги воскресали з колишньою силою, але потім найретельніша перевірка підтверджувала, що підбадьорливі ознаки стають усе більш явними, а коли близько шостої години Маріанна поринула в тихий і, вочевидь, цілющий сон, останні сумніви її сестри розвіялися.

Тепер уже наближалася година, коли можна було чекати полковника Брендона. О десятій годині, вважала Елінор, або лише трохи пізніше її мати відпочине від нестерпної тривоги, яка повинна мучити її в дорозі. І полковник теж! Адже і його муки, звичайно, лише ненабагато менші. Ах, як нестерпно повільно плинув час, поки вони були приречені перебувати в непевності!

О сьомій годині, залишивши Маріанну, що так само солодко спала, вона спустилася у вітальню до місіс Дженнінгс випити чаю. Страхи не дали їй поснідати і, раптово охопивши її знову, не дали з’їсти за обідом щось суттєве, тож тепер, коли всі душевні бурі змінилися радісним спокоєм, вона сіла за стіл з великим задоволенням. Після чаю місіс Дженнінгс порадила їй прилягти до приїзду матері, а тим часом з Маріанною посидить вона, але Елінор не відчувала ніякої втоми, усвідомлювала, що не зуміє зараз заснути хоча б на мить, і не хотіла розлучатися з сестрою ні на хвилину. Тому місіс Дженнінгс лише провела її нагору в кімнату хворої, щоб на власні очі переконатися, чи все, як і раніше, йде благополучно, після чого, залишивши Елінор її турботам і думкам, пішла до себе в спальню писати листи, щоб потім лягти спати.

Вечір був холодний і бурхливий. Довкола будинку завивав вітер, жбурляв у вікна дощ, але Елінор, опромінена щастям, не помічала нічого. Маріанну шум бурі не турбував, ну а щодо мандрівників, то за всі незручності, які вони терпіли, їх чекала найбільша з нагород.

Годинник пробив восьму. Якби він пробив десяту, то Елінор не засумнівалася б, що чує стукіт коліс екіпажа, що наближався. І хоча вони ніяк не могли встигнути так рано, вона всупереч очевидності майже повірила своїм вухам, вийшла у вітальню і відчинила віконницю, щоб пересвідчитися, чи не фантазія це. І негайно побачила, що слух її не обманув: внизу мерехтіли ліхтарі карети. В їхньому непевному світлі вона розрізнила, що запряжена карета начебто четвернею, і це, хоча і свідчило про те, як була стривожена її мати, якоюсь мірою пояснювало такий швидкий їхній приїзд.

Ніколи ще Елінор не було так важко зберігати спокій. Які ж сумніви, страхи і, можливо, відчай мусила відчувати її матір зараз, коли карета зупинилася біля дверей! Але вона одним словом розвіє їх, полегшить нестерпний тягар! Думати так і залишатися спокійною було неможливо. Їй залишалося поквапитися — і тільки. Затримавшись лише, щоб покликати до Маріанни покоївку місіс Дженнінгс, Елінор злетіла зі сходів.

Шум у передпокої попередив її, що вони вже в будинку. Вона кинулася у вітальню, увійшла і побачила там одного Віллоубі.

РОЗДІЛ 44

Побачивши його, Елінор завмерла від жаху і, підкоряючись першому душевному поруху, обернулася, щоб полишити вітальню; її пальці вже торкнулися дверної ручки, але він зупинив її, поквапливо наблизившись і вимовивши голосом не стільки благальним, скільки вимогливим:

— Міс Дешвуд, на півгодини… на десять хвилин прошу вас залишитися.

— Ні, добродію, — твердо відповіла вона, — я не залишуся. Яка справа може бути у вас до мене? Слуги, гадаю, забули попередити вас, що містер Палмер у від’їзді.

— Нехай би вони сто разів попереджали мене, що містер Палмер і всі його родичі провалилися в пекло, — закричав він сердито, — це не перешкодило б мені увійти! Моя справа до вас і лише до вас.

— До мене? — украй здивовано вигукнула Елінор. — Якщо так, то висловлюйтеся стисло і вгамуйте вашу несамовитість.

— Сядьте, і я обіцяю вам і те, й інше.

Вона зачекала, не знаючи, як вчинити. А що коли зараз під’їде довгожданий екіпаж, і полковник Брендон застане тут Віллоубі? Проте вона обіцяла вислухати його, до чого її спонукало не тільки дане слово, але й цікавість. І після недовгого вагання вона сказала собі, що розсудливість вимагає поквапитися, а її згода наблизить кінець цього нежданого побачення, і, мовчки попрямувавши до столика, сіла біля нього.

Віллоубі присунув собі стілець навпроти, і майже півхвилини він і вона сиділи мовчки.

— Прошу вас, покваптеся, добродію, — нарешті нетерпляче сказала Елінор. — Я не маю зайвого часу.

Він продовжував сидіти в позі глибокої задумливості, неначе не почувши її слів.

— Ваша сестра, — раптом вигукнув він, — поза небезпекою! Так мені сказав слуга. Слава Богу! Але чи правда це?

Елінор не відповіла, і він повторив своє питання зі ще більшою наполегливістю.

— Заради Бога, скажіть мені: вона в безпеці чи ні?

— Сподіваємося, що так.

Він схопився і пройшовся кімнатою.

— Коли б я знав це півгодини тому… Але раз уже я тут, — з вимученою жвавістю додав він, знов опускаючись на стілець, — то яка різниця? Так порадіємо ж разом, міс Дешвуд, гадаю, востаннє, але мене, їй-богу, все спонукає до веселощів. Скажіть мені відверто, — по його щоках розлився буряковий рум’янець, — ким ви мене вважаєте більше: негідником чи дурнем?

Елінор поглянула на нього з іще більшим подивом. Їй залишалося тільки припустити, що він п’яний: лише так можна було пояснити і такий дивний візит, і подібні манери, і вона негайно встала зі словами:

— Містере Віллоубі, раджу вам поки що повернутися в Комбе, я не маю більше часу залишатися з вами. Хоч би яка справа привела вас до мене, завтра вам буде легше обдумати її і пояснити.

— О, я розумію ваш натяк, — відповів він із недбалою усмішкою. — Так, я п’яний, п’яний як чіп: пінта портеру з холодною яловичиною в Мальборо зовсім звалила мене з ніг.

— В Мальборо! — вигукнула Елінор, усе менше і менше щось розуміючи.

— Саме так. Я виїхав з Лондона вранці о восьмій і відтоді не виходив з карети, якщо не рахувати десяти хвилин у Мальборо, де я підкріпився, поки міняли коней.

Твердість його тону і ясний погляд переконали Елінор, що яке б непростиме безумство не привело його до Клівленда, спричинене воно було не вином, тож після недовгого роздуму вона сказала:

— Містере Віллоубі, вам слід було б знати, як знаю і я, що ваша поява тут після всього, що відбулося, і ваші наполягання, щоб я вас вислухала, вимагають вагомих підстав. Які ж вони? Чого ви хочете?