Бідолаха Маріанна, страждаючи лихоманкою і слабкістю, відчуваючи біль у всьому тілі, вже залишила надію зустріти наступний день здоровою, і думка про те, що приніс би цей день, якби не лиховісна недуга, посилювала її страждання. Адже вранці вони повинні були нарешті вирушити додому у супроводі лакея місіс Дженнінгс і наступного дня ще до дванадцятої години потішити матір несподіваною своєю появою. Мовчання вона переривала лише наріканнями на нестерпну затримку, дарма що Елінор намагалася заспокоїти, бо досі сама аніскільки не сумнівалася, що триватиме ця затримка недовго.

Наступного дня ніяких змін у стані хворої не відбулося. Їй не стало краще, але, якщо не вважати, що це саме по собі вже було поганою ознакою, не стало й гірше. Їхнє товариство втратило ще одного члена. Містер Палмер, хоч і вважав би за краще залишитися, підкоряючись як голосу справжнього людинолюбства і душевної доброти, так і бажанню показати, як мало значать для нього страхи дружини, все ж таки здався на умовляння полковника Брендона виконати дану їй обіцянку. А полковник у свою чергу з більшою наполегливістю заговорив про власний від’їзд. Проте цьому — і вельми доречно — зашкодило добре серце місіс Дженнінгс. Відіслати полковника, коли його кохана була в такій тривозі за сестру, означало б, подумала вона, приректи їх обох на зайві страждання, а тому не забарилася сказати йому, що він неодмінно мусить залишитися в Клівленді заради неї, — щоб їй було з ким грати в пікет вечорами, поки міс Дешвуд доглядатиме за сестрою нагорі, і ще з різних причин. Вона так наполегливо умовляла його, що він не міг не дати згоди (поступившись, до речі, заповітному бажанню власного серця). До того ж прохання місіс Дженнінгс палко підтримав містер Палмер, який, мабуть, відчув чимале полегшення при думці, що в Клівленді залишиться людина, яка, як ніхто інший, здатна допомогти міс Дешвуд і порадою, і справою, якщо вони їй знадобляться.

Маріанні, природно, нічого цього не казали. Вона не знала, що мимохіть змусила господарів Клівленда покинути власний будинок лише через тиждень після того, як вони туди повернулися. Її не дивувало, що місіс Палмер не заходить до неї в спальню, і, зовсім про неї не згадуючи, вона жодного разу не вимовила її імені.

Після від’їзду містера Палмера минуло два дні, а її стан залишався все таким самим. Містер Гарріс, котрий відвідував її щодня, як і раніше, бадьоро провіщав швидке одужання, і міс Дешвуд дотримувалася тієї ж думки. Але місіс Дженнінгс і полковник Брендон їхніх надій зовсім не поділяли: поважна пані майже на самому початку хвороби забрала собі в голову, що Маріанні більше з ліжка не підвестися, а полковник, потрібний їй головним чином для того, щоб вислуховувати її сумні пророцтва, не міг за станом свого духу не піддатися їхньому впливу. Він намагався доводами розуму відігнати свої страхи, тим більше безглузді, що аптекар говорив абсолютно інше, проте довгі години, які щодня минали у повній самотності, не могли не навіяти сумних думок, і йому ніяк не щастило позбутися передчуття, що Маріанни він уже більше не побачить.

Проте на ранок третього дня їхні з місіс Дженнінгс похмурі побоювання майже зовсім розвіялися — містер Гарріс, вийшовши від хворої, сказав, що їй значно краще: пульс став сильнішим, а всі симптоми — набагато сприятливіші, ніж напередодні. Елінор підтвердила його слова, була весела і радісна, а в листах до матері, покладаючись більше на свою думку, ніж на думку місіс Дженнінгс, пояснювала їхню затримку дріб’язковим нездужанням і мало не назвала термін, коли Маріанна зможе вирушити додому.

Проте день цей скінчився далеко не так приємно, як почався. Під вечір Маріанні знову стало дуже зле, лихоманка і болі повернулися з іще більшою силою. Її сестра, проте, як і раніше, бадьоро відмовлялася помічати всю серйозність цих симптомів, приписуючи їх втомі хворої, якій, доки їй перестилали ліжко, деякий час довелося сидіти, і, напоївши її заспокійливою мікстурою, з радістю побачила, як вона поринула в сон, який неодмінно мав її зцілити. Сон цей, хоча далеко не такий спокійний, як хотілося б Елінор, був дуже тривалий, але вона, бажаючи своїми очима побачити його наслідки, приготувалася сидіти з сестрою, поки та не прокинеться. Місіс Дженнінгс, нічого не знаючи про зміну в стані хворої, проти звичаю лягла спати дуже рано, а її покоївка, одна із головних доглядальниць, відпочивала і вечеряла в кімнаті економки, залишивши Елінор у спальні віч-на-віч з Маріанною.

А сон тієї ставав усе більш тривожним, вона металася на ліжку, тужливо стогнала, і сестра, яка спостерігала за нею з неослабною увагою, уже майже наважилася розбудити її, звільнивши від такої важкої дрімоти, але тут Маріанна, можливо, стривожена якимось звуком, що раптом долинув з коридора, раптово прокинулася сама, підскочила і гарячково скрикнула:

— Мама приїхала?

— Ще ні, — відповіла Елінор, насилу стримуючи жах і допомагаючи Маріанні лягти зручніше. — Але, сподіваюся, вона невдовзі буде тут. Ти ж знаєш, що звідси до Бартона шлях неблизький.

— Тільки нехай не їде через Лондон, — з тією ж гарячковою квапливістю продовжувала Маріанна. — Якщо вона поїде через Лондон, я її вже не побачу.

Елінор зі страхом збагнула, що сестра марить, і, намагаючись її заспокоїти, квапливо помацала їй пульс. Таким слабким і частим він ще не був! Маріанна ж, як і раніше, безладно говорила щось про матір, і сестра, злякавшись, вирішила не тільки негайно послати за містером Гаррісом, але й відправити кого-небудь в Бартон за місіс Дешвуд. Природно, їй тут же спало на думку, що про цей план слід порадитися з полковником Брендоном, і, ледве покоївка з’явилася на її дзвінок, вона, залишивши її з хворою, поспішила спуститися у вітальню, де, як їй було відомо, його можна було застати і в набагато пізнішу годину.

Це були хвилини не для вагань або церемоній, і полковник без зволікання дізнався про всі її страхи і труднощі. Розвіяти її страхи в нього не вистачало ні мужності, ні впевненості, і він слухав її в скорботному мовчанні, проте утрудненням її тут же настав кінець: з поспішністю, яка доводила, що і ця причина, і ця послуга в його думках припускалися вже давно, він негайно зголосився сам вирушити за місіс Дешвуд, і Елінор невдовзі облишила слабкі намагання заперечувати. Вона подякувала йому коротко, але з найглибшою вдячністю, і він вийшов, щоб послати свого слугу за містером Гаррісом і розпорядитися про поштових коней для себе, а вона сіла написати кілька рядків матері.

Якою утішливою опорою був у цю хвилину такий друг, як полковник Брендон! Кращого супутника для її матері (ця думка трохи полегшила їй серце) вона і побажати не могла. Супутник, чиї поради підтримають її, чия співчутлива увага полегшить їй горе, чия дружба, мабуть, вгамує її тривогу! Тією мірою, якою такий раптовий і страшний удар можна пом’якшити, його присутність, його турботи, його співчуття допоможуть їй.

Він же, хоч які почуття його охоплювали, віддавав розпорядження і збирався в дорогу з холоднокровністю діяльного розуму і навіть обчислив для Елінор точний час, коли його можна буде чекати назад. Жодної миті не було втрачено марно. Коней подали навіть раніше, ніж їх чекали; полковник із зосередженим виглядом потиснув їй руку і поспішив сісти в екіпаж, сказавши впівголоса кілька слів, яких вона не розчула. Час наближався до півночі, і Елінор піднялася в спальню сестри, щоб там дочекатися аптекаря і провести біля її ліжка частину ночі, що залишилася. Час минав, сповнений страждань, майже однакових у обох: Маріанна не спала і марила, але марення не позбавляло її болю. Елінор доймала тяжка тривога, а містера Гарріса досі не було. Тепер Елінор сторицею розплачувалася за недавні безтурботні надії, покоївка ж, що була з нею (вона рішуче заборонила будити місіс Дженнінгс), лише посилювала ці муки натяками на похмурі пророцтва своєї пані.

Маріанна в забутті, як і раніше, тужливо звала матір, і щоразу її слова болісно стискали серце бідолахи Елінор. Вона гірко дорікала собі за те, що стільки днів легковажно не помічала серйозності недуги, марно придумувала засіб, який приніс би негайне полегшення, уявляла, що незабаром уже ніщо не зможе принести цього полегшення, що вони барилися надто довго, і вже немов бачила, як приїжджає її убита горем мати і знаходить улюблену дочку мертвою або ж у тяжкому маренні, яка вже не в змозі її впізнати і попрощатися з нею.

Елінор зібралася була послати за містером Гаррісом, а якщо його не знайшли б, то за ким-небудь ще, але тут він — минала вже шоста година ранку — приїхав сам. Проте його вирок дещо компенсував таке зволікання: визнавши, що в стані його пацієнтки відбулася несподівана і несприятлива зміна, він, проте, рішуче заперечив, що небезпека надто велика, і ручався, що нові ліки неодмінно дадуть полегшення з несхитною упевненістю, яка частково передалася Елінор. Потім він пообіцяв приїхати години через три-чотири і поїхав геть, залишивши і хвору, і її стурбовану доглядальницю дещо бадьорішими порівняно з тим, якими він їх застав у перші хвилини свого візиту.

У великому розпачі, нарікаючи, що її негайно не розбудили, дізналася місіс Дженнінгс вранці про події ночі. Недавні погані передчуття оволоділи нею з подвоєною силою, і вона не сумнівалася в сумному результаті; хоч як намагалася вона втішати Елінор, переконання, що Маріанні вже не жити, не давало змоги їй до виразу співчуття додати слова надії. Серце поважної пані було сповнене щирого жалю. Раптова і передчасна смерть такої юної, такої чарівної дівчини, як Маріанна, не залишила б байдужою і людину зовсім сторонню, а на тривогу і співчуття місіс Дженнінгс у Маріанни були й інші права. Вона три місяці прожила під її дахом і зараз все ще перебувала під її опікою, а до того ж не так давно стала жертвою найтяжчої образи і з тих пір увесь час тужила в смутку. Бачила місіс Дженнінгс і муки її сестри, своєї улюбленки, а коли згадувала, що власній матері Маріанна, певно, така ж дорога, як і їй самій Шарлотта, то її переповнювало величезне співчуття до мук місіс Дешвуд.