Джейн Остин - Чуття і чутливість

Ледве дочитавши лист, Елінор виконала те, чого, на її думку, прагнула домогтися та, що його писала, і відразу вручила листа місіс Дженнінгс, яка почала читати вголос, супроводжуючи читання безліччю зауважень.

— Дуже добре, їй-богу!.. Як мило вона пише… І справді, — треба було запропонувати йому свободу, якби він схотів… Але від Люсі іншого і чекати не можна… Бідолашна! О, як жаль, що я не маю для нього парафії… Називає мене «найдорожча місіс Дженнінгс», як ви помітили. Іншої такої добросердої дівчинки не знайти… Незрівнянно, їй-богу, незрівнянно! Як вона витончено все висловила. Так-так, я неодмінно в неї побуваю. І яка вона уважна: нікого не забула!.. Спасибі, серденько, що дали мені його прочитати. Такого гарного листа мені рідко доводилося читати, він робить і розумові і серцю Люсі велику честь!

Сестри Дешвуд провели в Лондоні вже більше двох місяців, і Маріанні все більше кортіло повернутися додому. Вона зітхала, сумуючи за сільським повітрям, свободою, тишею, і переконала себе, що якщо і може знайти полегшення, то в Бартоні — і ніде більше. Елінор хотіла повернутися додому лише не набагато менше, ніж сестра, і відмовлялася призначити від’їзд якнайскоріше лише тому, що пам’ятала про важку довгу дорогу, про що Маріанна не бажала думати.

Проте вона почала серйозно замислюватися над від’їздом і навіть нагадала про це їхній привітній господині, яка повстала проти такого наміру зі всім красномовством гостинності, але потім виник план, який видався Елінор найреальнішим, хоча і означав, що додому вони повернуться не відразу, а лише через кілька тижнів. У кінці березня Палмери вирішили повернутися до Клівленда, щоб провести там Великдень, і Шарлотта настійно запросила поїхати з ними як місіс Дженнінгс, так і її молодих приятельок. Однак її запрошення було недостатньо для делікатності міс Дешвуд, але містер Палмер щиро підтримав дружину, і Елінор погодилася із задоволенням, тим більше що відтоді, як стало відомо про нещастя Маріанни, він поводився з ними незрівнянно більш поштиво, ніж раніше.

Та коли вона повідомила про свою домовленість Маріанні, та спочатку вчинила опір.

— Клівленд! — вигукнула вона з сильним хвилюванням. — Ой, ні, до Клівленда я поїхати не можу…

— Ти забуваєш, — лагідно не погодилася Елінор, — що Клівленд розташований зовсім не там… Зовсім не поруч з…

— Але ж він у Сомерсетширі! В Сомерсетшир мені їхати несила… Ні, Елінор, ти не можеш вимагати, щоб я…

Елінор не стала наполягати, що подібні почуття необхідно подолати просто з пристойності, а лише спробувала протидіяти їм, торкнувшись інших почуттів, а тому подала цей план як найзручніший і найнадійніший спосіб здійснити її бажання — повернутися до улюбленої матері, причому, можливо, і без особливого зволікання. Від Клівленда, розташованого за кілька миль від Брістоля, до Бартона був лише день їзди, хоча і повний день, і мати могла послати свого слугу супроводжувати їх, а оскільки більше тижня їм у Клівленді залишатися немає чого, то, отже, вони будуть удома через три тижні з гаком. Матір Маріанна любила щирою любов’ю, і це почуття без особливих зусиль взяло гору над уявними страхами.

Місіс Дженнінгс її гості набридли так мало, що вона невідступно умовляла їх повернутися з нею із Клівленда до Лондона. Елінор була їй дуже вдячна за таку прихильність, але своїх намірів вони не змінили, і коли отримали на них материнську згоду, яку вона дуже охоче дала, то всі питання, пов’язані з їхнім поверненням, виявилися настільки вирішеними, що Маріанна знайшла певне полегшення, склавши розклад часу, якому належало минути, перш ніж вона побачить Бартон.

— Ах, полковнику! Уже й не знаю, що ми з вами робитимемо без наших сестер Дешвуд! — вигукнула місіс Дженнінгс, вітаючись з ним, коли він вперше відвідав її після того, як їхній від’їзд був вирішений. — Адже від Палмерів вони поїдуть прямо додому, хоч як я їх умовляла. Ось і залишається нам з вами зітхати наодинці, коли я повернуся! Господи, ось так і сидітимемо, покинуті всіма, і дивитимемося одне на одного, ніби двоє сонних кішок.

Мабуть, місіс Дженнінгс, змальовуючи таку виразну картину їхньої майбутньої нудьги, сподівалася в такий спосіб підштовхнути полковника до зізнання, яке врятувало б його від такої тяжкої долі. Якщо це було так, то у неї невдовзі могла з’явитися впевненість, що своєї мети вона досягла: ледве Елінор відійшла до вікна, щоби зручніше зняти розміри гравюри, яку вона мала намір скопіювати, він негайно рішуче пішов за нею і кілька хвилин про щось серйозно з нею говорив. Місіс Дженнінгс не могла не звернути увагу на те враження, яке його слова справили на Елінор; хоча поважна пані ніколи не принизилася б до того, щоб підслуховувати, і навіть пересіла ближче до Маріанни, яка грала на фортепіано, місіс Дженнінгс не могла не помітити, що колір обличчя Елінор змінився, — вона стала слухати з великим хвилюванням і навіть відклала гравюру. Її надії ще більш зміцнилися, коли музика на мить замовкла і до неї долинули слова полковника, який, мабуть, вибачався за занедбаність свого будинку. Це розвіяло всякі сумніви! Щоправда, її дещо здивувало, навіщо взагалі були потрібні подібні вибачення, але потім вона подумала, що це лише необхідна в таких випадках формальність. Відповідь Елінор заглушила музика, але, судячи з руху її вуст, вона, мабуть, не вважала стан будинку суттєвою перешкодою, і місіс Дженнінгс подумки похвалила її за відвертість. Вони продовжували розмовляти, але більше вона нічого не чула, допоки Маріанна знову не зробила паузу, і тут полковник вимовив спокійним голосом:

— Боюся, це не станеться швидко.

Здивована і обурена таким незвично холодним для закоханого зауваженням, місіс Дженнінгс ледь не вигукнула: «О, Господи! Та що ж вам заважає!» Проте вчасно схаменулася і обмежилася наступним безмовним вигуком: «Так дивно! Він що — чекатиме, доки не постаріє ще більше?»

Втім, це відстрочення неначе не образило і не роздосадувало його прекрасну співбесідницю, бо місіс Дженнінгс абсолютно виразно розчула, коли невдовзі вони відійшли від вікна, як Елінор сказала, причому голосом, сповненим щирого почуття:

— Я завжди вважатиму себе вельми вам зобов’язаною.

Вдячність Елінор привела у захват місіс Дженнінгс, і вона лише не могла зрозуміти, яким чином полковник після таких утішних для нього слів знайшов у собі сили майже негайно відкланятися з щонайповнішою незворушністю, нічого навіть Елінор не відповівши! Хіба ж могла вона подумати, що її приятель виявиться таким байдужим кавалером!

У їхній розмові йшлося насправді ось про що.

— Я чув, — мовив полковник з глибоким співчуттям, — як несправедливо і безсердечно обійшлися з вашим молодим другом містером Ферраром його рідні. Адже, якщо не помиляюся, вони відреклися від нього за те, що він відмовився розірвати заручини з вельми достойною дівчиною. Мене не ввели в оману? Це так?

Елінор відповіла ствердно.

— Жорстокість, бездумна жорстокість, — продовжував він палко, — з якою розлучають… або намагаються розлучити молодих людей, зв’язаних давнім почуттям, є жахливою. Місіс Феррар не розуміє, що вона робить… на що може штовхнути свого сина. Я два-три рази зустрічав містера Феррара на Харлі-стріт, і він мені дуже сподобався. Він не належить до тих молодих людей, яких узнаєш близько за такий короткий час, проте я бачив його достатньо, щоб побажати йому щастя заради нього самого, і тим більше — як вашому другові. Наскільки я зрозумів, він має намір прийняти сан. Не відмовте в люб’язності передати йому, що делафордська парафія, як мені повідомили з вранішньою поштою, тепер є вакантною, і він може її отримати, якщо визнає за доцільне… Але в останньому, беручи до уваги нинішні його обставини, певно, сумнівів бути не може. На жаль, вона не належить до багатих парафій, оскільки є вельми невеликою, і приносить не більше двохсот фунтів на рік. Правда, доходи, ймовірно, можна дещо збільшити, проте, мабуть, не настільки, щоб позбутися всіх турбот. Проте, якщо містеру Феррару вона підійде, я буду надзвичайно радий зробити йому послугу. Запевніть його в цьому, прошу вас.

Здивування, в яке вкинуло Елінор це доручення, напевно, було б дещо більшим лише тоді, коли б він і справді запропонував їй руку і серце. Ще два дні тому вона не мала сумніву, що Едвард приречений дуже довго скніти в молодших священиках — і ось йому пропонують парафію, а з нею — і можливість одружуватися! І не когось іншого, а її, саме її просять повідомити йому цю приємну новину! Місіс Дженнінгс майже вгадала, яке почуття нею оволоділо, хоча і приписала його зовсім не тій причині. Нехай до нього додавалося багато дрібніших почуттів — не таких чистих і радісних, але її пошана до добросердя полковника і вдячність за дружбу, що підказала йому цю послугу, зросли стократно, і вона висловила їх зі щирим запалом. Від душі подякувавши йому, вона відгукнулася про принципи і схильності Едварда з тією похвалою, якої вони в її очах заслуговували, і обіцяла виконати його прохання із задоволенням, якщо вже йому хотілося покласти такий приємний обов’язок на когось іншого. Але насправді краще за нього самого цього ніхто не зробить! Іншими словами, вона, безперечно, вважала б за краще ухилитися, щоб позбавити Едварда того болю, якого він не міг не відчути, почувши таку новину з її вуст; проте полковник Брендон із таких самих делікатних причин бажав уникнути прямої розмови і знову попросив її стати посередницею з такою наполегливістю, що в неї забракло духу йому відмовити. Едвард, наскільки їй було відомо, ще не покинув Лондон, і завдяки щасливому випадку міс Стіл повідомила їй його адресу. А тому вона вважала, що зуміє виконати покладене на неї доручення протягом дня. Потім полковник заговорив про те, що він дуже радий мати такого приємного з усіх поглядів сусіда, і саме в цю мить пошкодував, що будинок невеликий і дещо занедбаний, але Елінор, справдивши очікування місіс Дженнінгс, не надала цьому ніякого значення — в усякому разі, невеликим розмірам будинку.