— От і добре. А леді Мідлтон, вона — сердиться?

— Мені це видається малоймовірним.

— Тоді я страшенно рада. Боже милостивий! Чого я тільки не натерпілася! В житті не бачила Люсі такою злою. Вона навіть присягнулася, що не стане обробляти мені новий капелюшок і до скону нічого робити для мене не буде. Зараз вона заспокоїлася, і між нами знову все гаразд. Ось погляньте — бант на капелюшок вона пришила, і перо вставила теж вона. Учора ввечері. Тепер ви, звісно, наді мною кепкуватимете. Але чом би мені і не носити рожевих стрічок, га? Мені байдуже, що це улюблений колір лікаря. Я б і знати не знала, що воно так, коли б він сам не згадав, що з усіх кольорів йому найбільше до вподоби рожевий. Від моїх кузин мені просто життя немає! Знаєте, коли вони починають кпинити, я інколи не знаю, куди й очі подіти!

Втямивши, що вона збилася на тему, про яку Елінор вважає за краще мовчати, міс Стіл визнала за доцільне повернутися до колишнього предмета їхньої бесіди.

— Знаєте, міс Дешвуд, — вимовила вона з торжеством, — нехай люди базікають про містера Феррара що хочуть, — ніби він відмовляється від Люсі, адже все це нісенітниці, можете мені повірити! Як це ганебно — розпускати такі капосні чутки. Певна річ, Люсі про себе може думати що їй заманеться, але іншим не варто теревенити про це як про вирішену справу!

— Запевняю вас, ні про що подібне мені раніше не натякали, — відповіла Елінор.

— Та невже? Але мені достеменно відомо, що про це говорили — і не раз. Міс Годбі так прямо і сказала міс Спаркс, що тільки недоумкуватому може спасти на думку, що містер Феррар відмовиться від такої нареченої, як міс Мортон, яка має тридцять тисяч фунтів, заради Люсі Стіл, яка не має нічого. Міс Спаркс сама мені про це сказала. А ще Річард, мій кузен, висловив побоювання, що містер Феррар, коли дійде до справи, накиває п’ятами, і ділу кінець. А Едвард три дні до нас і близько не підходив, тож я і сама вже не знала, що й гадати. Та й Люсі, здається мені, теж подумала, що все пропало. Адже ми поїхали від вашого братика в середу, а Едварда не бачили ні в четвер, ні в п’ятницю, ні в суботу і навіть уявити не могли, що з ним трапилося. Але нині вранці він з’явився. Якраз ми додому повернулися з церкви, ось тут усе і з’ясувалося: як його в середу викликали на Харлі-стріт, і як матуся і всі вони його умовляли, і як він усім їм сказав, що нікого, окрім Люсі, не любить і ні з ким, окрім Люсі, не одружиться. І через усе це він так збентежився, що скочив на коня і поскакав кудись за місто і весь четвер та всю п’ятницю просидів у якомусь готелі, щоб оговтатися. І все як слід не один раз обдумавши, сказав, що, оскільки він не має ніякого статку — зовсім ніякого, то з його боку негарно чекати, щоб вона дотримала слова на шкоду собі, бо у нього за душею всього дві тисячі фунтів і ніяких надій на більші кошти. Адже навіть якщо він прийме сан, як інколи подумував, то парафії не отримає, а на платню молодшого священика хіба зможуть вони прожити? Йому нестерпно думати, на які злидні вона себе прирікає, і тому він її благає, якщо в неї є сумніви, покласти зараз же усьому край і надати йому можливість чинити на власний розсуд. Я на власні вуха чула, як він це сказав. І про те, щоб розірвати заручини, він заговорив тільки заради неї і для неї, а зовсім не тому, що йому так закортіло. Я ладна присягнутися, що він і слівцем не заїкнувся, що, мовляв, вона йому набридла або що він воліє побратися з міс Мортон, або щось подібне. Звісно, Люсі і слухати того, що він казав, не захотіла, а прямо йому сказала (ну, там і про ніжність, і про любов, і про все інше, чого повторювати не варто)… тож вона йому прямо сказала, що і думати про розірвання заручин не бажає, і з ним може прожити на дріб’язок, і нехай у нього грошей обмаль — вона задовольниться і цим, ось так. Ну, і все інше. Він був страшенно щасливий і якийсь час говорив про те, як їм вчинити, і вони погодилися, що він невідкладно отримає сан, а весілля вони відкладуть, поки для нього не знайдеться парафії. А більше я нічого не почула, тому що кузина крикнула знизу, мовляв, місіс Річардсон приїхала в кареті і запрошує одну з нас з нею в Кенсінгтонські сади. Ось мені й довелося увійти до них і перервати їхню розмову. Тільки Люсі відмовилася поїхати, бо не хотіла розлучатися з Едвардом, а я збігала нагору, вдягнула шовкові панчішки і поїхала з Річардсонами.

— Я не зовсім зрозуміла, як ви могли перервати їхню розмову, — ви ж були всі разом?

— Ні-ні, ми не були разом! Ба! Невже, міс Дешвуд, ви гадаєте, що люди голубитимуться, коли вони не одні? І не совісно вам? Так-таки ви і не знаєте, як воно буває! — Тут вона удавано хихикнула. — Певна річ, вони закрилися удвох у вітальні, а все, про що я дізналася, я підслухала під дверима.

— Як?! — вигукнула Елінор. — Ви повторили мені те, про що дізналися, підслуховуючи під дверима? Мені шкода, що я не знала цього раніше, а то б, звісно, я не дозволила, щоб ви переказали мені подробиці розмови, яку взагалі не повинні були чути. Як ви можете так легковажити довір’ям вашої сестри?

— Ба! А що в цьому такого? Адже я просто стояла біля дверей і чула те, що можна було почути. Ніби Люсі того ж не зробила б, коли б я сиділа у вітальні з кавалером! Років зо два тому, коли ми з Мартою Шарп розмовляла потайки де-небудь у куточку, вона то в комірці ховалася, то за ширмою, лише б дізнатися — про що ми говоримо.

Елінор спробувала змінити тему, але міс Стіл не забарилася повернутися до того, що переповнювало її.

— Едвард каже, що скоро поїде до Оксфорда, а поки що він оселився в будинку на Пелл-Мелл. Ох і злюка ж його матуся, еге ж? Та і ваш братик з невісточкою теж не надто добросерді. Але вам про них я нічого поганого казати не буду. Ніде правди діти — вони нас відправили у власному екіпажі, чого я від них і не чекала. Я страх як боялася, що ваша невістка зажадає назад робочі капшучки, які подарувала нам ледь не напередодні. Але про них і не згадали, а я свого приховала, щоб він нікому в око не впав. Едвард каже, що має в Оксфорді справи і мусить поїхати туди на якийсь час, а потім, як тільки натрапить на єпископа, відразу ж буде висвячений в сан. Хотіла б я знати, в якій парафії йому знайдеться місце молодшого священика? Боже милостивий, — вела вона далі, захихикавши, — б’юся об заклад, я знаю, що скажуть мої кузини, коли дізнаються. Вони скажуть, щоб я скоріше написала лікарю, аби той поклопотався про парафію для Едварда. Від них іншого і чекати не доводиться, тільки я на таке нізащо у світі не наважуся «Фе! — відповім я їм навпростець, — як вам таке на думку могло спасти? Чому це я, ні сіло ні впало, стану писати лікарю?!»

— Що ж, — зауважила Елінор, — завжди корисно приготуватися до найгіршого. Ви принаймні будете мати готову відповідь.

Міс Стіл мала намір продовжувати, але, побачивши, що до них наближаються її супутники, вигукнула:

— Ой, а ось і Річардсони. Я б вам багато ще чого розповіла, але вони на мене чекають. Дуже шляхетні люди, можете мені повірити. Він гроші так і гребе, і вони свій виїзд тримають. Я не маю часу сама поговорити з місіс Дженнінгс, так ви вже перекажіть їй, будьте ласкаві, як я рада, що вона на нас не сердиться, і леді Мідлтон теж. І якщо вам з вашою сестричкою знадобиться куди виїхати, а місіс Дженнінгс одна залишатися не побажає, то ми, певна річ, будемо щасливі погостювати в неї, скільки їй забажається. Леді Мідлтон, мабуть, цього сезону нас уже більше не запросить. Тож до побачення. Шкода, що міс Маріанни з вами немає. Кланяйтеся їй від мене. Ба! На вас муслін у цяточку — оце так! І як ви не боїтеся зачепитися об гілку і порвати його?

І висловивши це побоювання, вона тільки й встигла попрощатися з місіс Дженнінгс, як місіс Річардсон покликала її, і Елінор отримала нову поживу для роздумів, хоча майже все, що їй довелося почути, вона передбачала раніше, а про інше здогадувалася. Як вона і припускала, шлюб Едварда з Люсі був настільки ж твердо визначеним, наскільки невизначеним залишався час їхнього весілля — у цілковитій згоді з її висновками все залежало від того, коли він отримає парафію, а на це, здавалося, надії поки що не було ніякої.

Тільки-но вони сіли в карету, як місіс Дженнінгс приготувалася слухати новини, але Елінор не хотілося переповідати подробиці, отримані недостойним чином, тож вона обмежилася коротким викладом того, що, на її думку, сама Люсі поспішила б розголосити заради власної значущості. Вона сказала лише, що заручини вони не розривають, а потім пояснила, яким чином вони сподіваються наблизити щасливу розв’язку. На що місіс Дженнінгс, природно, зауважила таке:

— Вирішили почекати, поки він отримає парафію! Всі ми чудово знаємо, чим це скінчиться. Почекають-почекають, а через рік, побачивши, що нічого не виходить, візьмуть та й погодяться на місце молодшого священика з платнею фунтів п’ятдесят на рік додатково до процентів з його двох тисяч і тих крихт, які зуміють виділити їй містер Стіл і містер Претт. А потім у них щороку народжуватиметься дитинча! Помилуй їх Боже! Ну і злидні ж у них будуть. Треба подивитися, які в мене для них меблі знайдуться… Двох покоївок і двох лакеїв — авжеж! То я погарячкувала. Ні-ні, їм треба знайти дебеленьку служницю для всієї чорної роботи. А сестра Бетті їм тепер не підійде!

Наступного ранку двопенсова пошта доставила Елінор листа від самої Люсі.

«Бартлетівські будинки, березень.

Сподіваюся, моя мила міс Дешвуд пробачить мені за вільність, що я їй пишу. Але я знаю, через дружбу до мене Вам буде приємно почути добрі звістки про мене і мого любого Едварда після всіх нещасть, які нас останнім часом спіткали, і тому не буду більше просити вибачення, а продовжу, що, слава Богу, ми, хоч і жахливо перестраждали, тепер спокійні і такі щасливі взаємною нашою любов’ю, як маємо бути завжди. Ми перенесли тяжкі випробування, зазнали злих гонінь, але повні вдячності багатьом друзям, і в їх числі — Вам, чию велику доброту я завжди з вдячністю пам’ятатиму, як і Едвард, якому я про неї розказала. Вважаю, Ви, як і найдорожча місіс Дженнінгс, із задоволенням дізнаєтеся, що вчора вдень я провела з ним дві щасливі години: він нічого чути не бажав про нашу розлуку попри мої настійні благання (бо я вбачаю в цьому свій обов’язок) повернути мені слово заради розсудливості, і коли б він тільки погодився, я відразу б попрощалася з ним назавжди. Але він сказав, що цього ніколи не станеться, що ладен терпіти материнський гнів, лише б моє серце належало йому. Певна річ, майбутнє у нас не райдужне, і ми можемо лише чекати і сподіватися на краще. Він незабаром прийме сан, і якщо буде у Вашій владі рекомендувати його якій-небудь персоні, в розпорядженні якої опиниться вакантна парафія, то я вірю — Ви про нас не забудете, і найдорожча місіс Дженнінгс, тішу себе надією, замовить про нас слівце серу Джону, або містеру Палмеру, або ще кому-небудь зі своїх друзів, хто міг би нас облагодіяти. Бідна Енн, що й казати, дуже винна, але вона хотіла зробити як краще, а тому я промовчу. Сподіваюся, місіс Дженнінгс не визнає за великий клопіт відвідати нас, якщо коли-небудь вранці опиниться в цій стороні. Це було б дуже мило з її боку. А родичі мої вважатимуть за велику честь познайомитися з нею. Аркуш нагадує мені, що пора закінчувати, і тому прошу Вас передати мою шанобливу подяку і уклін їй, і серу Джону, і леді Мідлтон, і чарівним дитинчатам, коли Вам трапиться їх побачити, а також ніжний привіт міс Маріанні.