Тут він замовк, щоб вислухати належні вияви вдячності, після чого вів далі:

— Страждання бідолашної місіс Феррар, коли Фанні їй усе розказала, не піддаються ніякому опису! Ще б пак! Вона зі справжньою материнською любов’ю знаходить для нього прекрасну партію, а він весь цей час таємно заручений із зовсім іншою особою! Така підозра їй і на думку спасти не могла. І тим паче щодо такої особи. «Де-де, — сказала вона, — а тут, здавалося, я була в повній безпеці!» Муки її були просто невимовні! Проте ми обговорили наші подальші кроки, і врешті-решт вона послала за Едвардом. Він з’явився. Але мені сумно розказувати про те, що відбулося. Всі умовляння місіс Феррар, підкріплювані моїми доводами і благаннями Фанні, щоб він розірвав заручини, виявилися марними. Обов’язок, синівська і братерська прихильність — усе було забуто. Ніколи б раніше я не повірив, що Едвард здатен на подібну впертість і бездушність. Мати відкрила йому свій великодушний намір: якщо він одружується з міс Мортон, вона передасть йому в повне володіння норфолкський маєток, який після сплати поземельного податку приносить чистий річний дохід у тисячу фунтів, а то й більше. І у відчаї навіть пообіцяла додати ще двісті фунтів. А потім нагадала, які злидні на нього чекають, якщо він не відмовиться від цього мезальянсу. Йому доведеться задовольнятися власними двома тисячами фунтів, і нехай більше не з’являється їй на очі, нехай не тільки не сподівається на її допомогу, але більше того — нехай знає: якщо він спробує знайти собі яке-небудь прибуткове заняття, вона намагатиметься, як тільки зможе, зашкодити йому в цьому.

Тут Маріанна, у нестямі від обурення, сплеснула руками і скрикнула:

— Боже милосердний, невже це можливо?!

— Ти маєш право дивуватися, Маріанно, впертості, перед якою безсилі навіть такі аргументи, — сказав її брат. — Твій вигук цілком природний.

Маріанна хотіла була заперечити, але пригадала свою обіцянку і промовчала.

— Однак усе це, — продовжив він свою розповідь, — виявилося марним. Едвард говорив мало, але найрішучішим тоном. Ніщо не змусить його розірвати заручини. Він дотримає слова, хоч би там як.

— Отже, — з грубуватою прямотою урвала місіс Дженнінгс, якій несила було мовчати, — він поводився, як порядна людина! Вибачте, містере Дешвуд, але якби він учинив інакше, я вважала б його негідником! Ця справа торкається мене так само, як і вас, тому що Люсі Стіл моя родичка, і я переконана, що у світі не знайти дівчини кращої і більш гідної хорошого чоловіка!

Джон Дешвуд вельми здивувався, але він був флегматичним, несхильним до бурхливої реакції і вважав за краще з усіма бути в злагоді, а особливо — з будь-ким, хто мав великі гроші, і тому відповів без щонайменшої досади:

— Пані, я ніколи не дозволю собі відгукнутися нешанобливо про тих, хто має честь бути вам ріднею. Міс Люсі Стіл, не заперечую, особа, можливо, і вельми гідна, але шлюб цей, як ви самі розумієте, неможливий. Погодитися ж на таємні заручини з парубком, виховання якого було доручене її дядьку, і тим більше із сином такої заможної пані, як місіс Феррар, це все-таки, мабуть, трохи занадто. Але, втім, місіс Дженнінгс, я зовсім не маю наміру кидати тінь на поведінку тих, хто має вашу прихильність. Ми всі бажаємо їй усілякого щастя, а місіс Феррар з початку і до кінця поводилася так, як на її місці поводилася б будь-яка ніжна і дбайлива мати. Великодушно і щедро. Едвард сам обрав свою долю і, здається, тяжку.

Маріанна зітхнула, поділяючи його побоювання, а серце Елінор розривалося при думці, що мав відчувати Едвард, нехтуючи погрозами матері заради тієї, яка нічим не могла його винагородити за подібну шляхетність.

— Але як же все це скінчилося, добродію? — спитала місіс Дженнінгс.

— Хоч як це сумно, добродійко, але найсумнішим розривом. Мати зреклася Едварда. Вчора ж він полишив її будинок, але куди він подався і чи в Лондоні він досі, мені невідомо. Адже ми, звісно, вистежувати його не можемо.

— Горопашний молодик! Що з ним тепер буде?

— Справді, добродійко, — вельми сумне зауваження! Народжений з перспективою такого заможного життя! Їй-богу, не уявляю собі долі більш лихої! Відсотки з двох тисяч фунтів — хто здатен прожити на них? І страждання при думці, що він, коли б не його власна безглузда нерозсудливість, через якихось три місяці отримував би річний дохід у дві тисячі п’ятсот фунтів (бо міс Мортон має тридцять тисяч фунтів). Більш тяжкого становища я навіть уявити не можу. Ми всі повинні йому співчувати, тим більше що не в нашій владі хоч чимось полегшити його долю.

— Бідолаха! — вигукнула місіс Дженнінгс. — У мене він завжди знайде стіл і притулок, я так і скажу йому, як тільки побачу. Не можна ж допустити, щоб він зараз жив на свій кошт у якому-небудь занепалому пансіоні або дешевому готелі!

Елінор подумки подякувала їй за доброту до Едварда, хоча і не могла не посміхнутися тому, як цю доброту було висловлено.

— Якби він тільки зволив поклопотатися про себе тією мірою, якою його родичі бажали поклопотатися про нього, — сказав містер Джон Дешвуд, — то вже досяг би гідного становища і всього мав удосталь. Але тепер ніхто не в змозі надати йому допомогу. І йому готується ще один удар, мабуть, найтяжчий. Його матінка у цілком природному гніві вирішила негайно передати у власність Робертові маєток, що призначався Едварду, коли б він поводився гідно. Коли я покидав її нині вранці, вона радилася про це зі своїм повіреним.

— Що ж! — сказала місіс Дженнінгс. — Така вже її помста. Кожен зводить рахунки по-своєму. Але я б не стала збагачувати одного сина тільки через те, що другий мені суперечив!

Маріанна підвелася і пройшлася кімнатою.

— Що може зачепити молоду людину болючіше, — вів далі Джон, — ніж бачити меншого брата власником маєтку, який мав належати йому? Бідолашний Едвард! Я щиро йому співчуваю.

Після кількох хвилин таких нарікань він підвівся, неодноразово запевнив сестер, що недуга Фанні, на його щире переконання, великою небезпекою не загрожує, а тому їм не слід надмірно турбуватися, і нарешті пішов геть, залишивши своїх співрозмовниць при єдиній думці — в усякому разі, у всьому, що стосувалося поведінки місіс Феррар, поведінки його і його дружини, а також поведінки Едварда.

Щойно двері за ним зачинилися, як Маріанна дала волю своєму обуренню, і так бурхливо, що Елінор теж не стрималася, а місіс Дженнінгс і не мала наміру стримуватися, і всі троє завзято заходилися засуджувати всіх.

РОЗДІЛ 38

Місіс Дженнінгс гаряче схвалювала поведінку Едварда, хоча лише Елінор та Маріанна знали справжню міру його шляхетності. Тільки вони відчували, наскільки мізерним було джерело, яке живило його непокірність, і наскільки мала чекала його утіха — якщо не рахувати усвідомлення виконаного обов’язку — за втрату близьких і багатства. Елінор пишалася його твердістю, а Маріанна пробачила йому всі його гріхи, співчуваючи йому в його нещасті. Проте, хоча Елінор уже не повинна була таїтися від сестри і між ними відновилося колишнє довір’я, ні першій, ні другій, коли вони залишалися віч-на-віч, не хотілося торкатися цієї теми. Елінор уникала її через те, що надто палкі, надто настійливі запевняння Маріанни ще більше зміцнювали в ній віру в любов Едварда до неї — попри всі її намагання гнати від себе такі думки. У Маріанни ж не вистачало духу починати розмови, після яких вона відчувала зростаюче невдоволення собою, мимохіть порівнюючи поведінку Елінор зі своєю.

Порівняння це незмінно її пригнічувало, але не спонукало, як сподівалася Елінор, хоча б тепер подолати своє горе. Вона невпинно дорікала собі, гірко жалкувала, що не намагалася стримуватися раніше, але все обмежувалося лише муками розкаяння, без спроб якось виправити минуле. Дух її дуже ослабів, вона не вірила, що в неї стане на це сил, а тому іще більше вдавалася до смутку.

Наступні два дні не принесли ніяких новин про те, що відбувалося на Харлі-стріт або в Бартлетівських будинках. Хоча вони вже знали дуже багато, і у місіс Дженнінгс знайшлося б, що розповісти своїм приятелькам, ця поважна пані, проте, вирішила спочатку побувати у своїх родичок, утішити їх і узнати більше, і лише наплив візитерів перешкодив їй відвідати їх у межах цього часу.

На третій день після того, як вони дізналися про подробиці, була неділя, і така ясна, така сонячна, що багато хто вибрався на прогулянку в Кенсінгтонські сади, хоча завершувався лише другий тиждень березня. Вирушили туди і Елінор з місіс Дженнінгс. Маріанна, яка, знаючи, що Віллоубі повернулися до Лондона, постійно побоювалася випадкової зустрічі з ними, вважала за краще не їздити в таке людне місце і тому залишилася вдома.

У садах до них невдовзі приєдналася задушевна подруга місіс Дженнінгс і цілком заволоділа її увагою, що дуже потішило Елінор, позаяк вона могла спокійно вдатися до роздумів. Ні Віллоубі, ні його дружину, ні Едварда вона ніде не помітила і якийсь час взагалі не бачила знайомих облич, як раптом, на превеликий її подив, з нею привіталася міс Енн Стіл, яка трохи збентежено виявила велике задоволення, що зустріла їх, а коли місіс Дженнінгс заговорила до неї вельми ласкаво, покинула на час своїх супутників і приєдналася до них. Місіс Дженнінгс поспішно шепнула Елінор:

— Серденько, витягніть із неї все, що можна. Тільки запитайте, а вона сама вам усе розповість. Адже я не можу покинути місіс Кларк.

На щастя для цікавості місіс Дженнінгс, та й самої Елінор, міс Стіл була готова доповісти про все без будь-яких запитань, інакше їм би не довелося ні про що довідатися.

— Я така рада, що зустрілася з вами, — почала міс Стіл, фамільярно беручи її під руку. — Адже саме вас мені хотілося бачити більше за всіх на світі. — Вона стишила голос: — Місіс Дженнінгс, мабуть, про все чула? Вона дуже сердита?

— На вас, як на мене, аніскільки.