— Якби ми це змогли зробити, пані, — сказала Елінор, — то чудово обійшлися б і без полковника Брендона!
З цими словами вона підвелася і вирушила на пошуки Маріанни, котра, як вона і чекала, усамітнилася у своїй кімнаті і, коли вона ввійшла, в невимовній тузі сиділа, схилившись над згасаючим вогнем, навіть не засвітивши свічки.
— Залиш мене одну, — тільки й сказала вона.
— Залишу, — відповіла Елінор. — Якщо ти ляжеш.
Але Маріанна в нервовому роздратуванні спочатку навідріз відмовилася, але потім усе-таки поступилася ласкавим наполяганням сестри, і Елінор пішла, тільки коли побачила, що вона поклала змучену голову на подушку і була готова, як їй здалося, поринути в сон.
У вітальню, куди вона потім спустилася, незабаром увійшла місіс Дженнінгс, тримаючи в руках по вінця налитий келих.
— Серденько, — сказала вона ще з порога, — я тільки зараз пригадала, що в мене зберігається трохи пречудового старого константійського вина, краще за яке ніхто не пробував, і я налила чарочку для вашої сестрички. Мій бідний чоловік! Як він його любив! Свою жовчну подагру тільки ним і лікував і все казав, що допомагає воно краще за все зілля на світі. Нумо, віднесіть його вашій сестричці!
— Пані, — відповіла Елінор, посміхнувшись різниці недуг, які цей засіб виліковував, — ви дуже, дуже ласкаві! Але коли я пішла від Маріанни, вона вже засинала, як мені здалося. Гадаю, сон для неї зараз — найкращий цілющий засіб, а тому, з вашого дозволу, я вип’ю це вино сама.
Місіс Дженнінгс, як вона не жалкувала, що спізнилася на п’ять хвилин, задовольнилася таким перебігом подій, а Елінор, випивши півкелиха, подумала, що не їй судити, чи корисне це вино при жовчній подагрі, але випробувати, наскільки воно цілюще для розбитого серця, можна і на ній не згірш, аніж на її сестрі.
Коли подали чай, приїхав полковник Брендон, і по тому, як він оглянув кімнату, Елінор негайно збагнула, що він і чекав і не хотів побачити Маріанну, що, коротше кажучи, він уже знає, чим пояснюється її відсутність. Місіс Дженнінгс цього не втямила, і, попрямувавши до чайного столика, за яким головувала Елінор, прошепотіла:
— Полковник усе такий же похмурий. Він іще нічого не знає. Так ви скажіть йому, серденько.
Незабаром полковник підсунув свій стілець ближче до неї і, кинувши на неї погляд, який сказав їй, що він знає все, спитав, як почувається її сестра.
— Маріанна занедужала, — відповіла Елінор. — Їй нездужалося увесь день, і ми умовили її лягти.
— Так, значить, — вимовив він нерішуче, — те, що мені довелося почути вранці, можливо, близьке… можливо, ближче до істини, ніж спочатку я міг у це повірити.
— А що ви чули?
— Що джентльмен, якого я мав підстави вважати… вірніше, що чоловік, який, наскільки я знав, був зв’язаний словом… Але навіщо мені це казати? Якщо вам уже все відомо, а це, звичайно, так, то я буду позбавлений…
— Ви говорите, — відповіла Елінор з силуваним спокоєм, — про одруження містера Віллоубі на міс Грей? Так, ми все знаємо. Як видно, нині про це вже всі знають, і нас про це оповістили ще вранці. Містер Віллоубі незбагненний. А де почули про це ви?
— У книжковій лавці на Пелл-Мелл, куди я зайшов у справі. Дві пані чекали свою карету, і одна розказувала другій про якесь весілля голосом таким гучним, що я мимохіть усе чув. Мою увагу привернуло ім’я, що часто повторювалося, — Віллоубі — Джон Віллоубі, а потім було беззастережне твердження, що весілля його з міс Грей — справа вирішена, і це можна більше не тримати в секреті; відбудеться воно через декілька тижнів. А потім була докладна розповідь про приготування до нього та про інше. Одна обставина особливо відбилася у мене в пам’яті, оскільки вона остаточно підтвердила, про кого йшлося: зразу ж після вінчання молодята вирушать до Комбе-Магни, сомерсетширського маєтку нареченого. Уявіть мій подив! Але марно описувати, що я відчув. Поцікавившись у прикажчика, коли вони поїхали, я дізнався, що балакуча пані була якась місіс Еллісон, а це, як я з’ясував пізніше, прізвище опікуна міс Грей.
— Цілком вірно. Але чи довелося вам почути, що у міс Грей є п’ятдесят тисяч фунтів? Вважаю, саме в цьому слід шукати пояснення.
— Цілком можливо. Проте Віллоубі здатен… так принаймні здається мені… — Він був замовк, але потім додав голосом, якому немов сам не довіряв: — А ваша сестра… як вона сприйняла цю звістку?…
— Її страждання були безмежні. Хочу лиш сподіватися, що вони будуть такими ж нетривалими. Їй було… їй завдано жорстокого удару. Мені здається, до вчорашнього дня вона жодного разу не засумнівалася в його почуттях до неї. І навіть зараз, мабуть… Але я майже переконана, що він ніколи не почував до неї щирої ніжності. Зрадливий дурисвіт! І багато чого свідчить, що він має жорстоке серце.
— О, так, — сказав полковник Брендон, — дуже багато чого! Але ваша сестра… Якщо не помиляюся, ви вважаєте, що вона не цілком поділяє вашу думку?
— Ви ж знаєте її вдачу і розумієте, з яким захопленням вона виправдала б його, коли б могла.
Він нічого не відповів, а потім чайний піднос винесли, гості почали сідати за карти, і вони не змогли продовжувати свою розмову. Місіс Дженнінгс, із задоволенням спостерігаючи за їх бесідою, чекала, що після пояснення міс Дешвуд обличчя полковника засвітиться раптовою радістю, як годилося б людині в розквіті сил, надій і щастя, але, на превеликий її подив, до кінця вечора воно залишалося навіть ще більш серйозним і задумливим, ніж звичайно.
РОЗДІЛ 31
Вночі Маріанна спала довше, ніж сама того очікувала, але вранці, щойно розплющивши очі, вона відчула таке саме невтішне горе, що і тоді, коли вона їх заплющувала.
Елінор всіляко спонукала її виливати свої почуття, і до сніданку вони багато разів поверталися до тієї самої теми — Елінор, не вагаючись у своєму переконанні, ласкаво, але настійливо умовляла сестру, а Маріанна так само поривчасто твердила то одне, то інше. То вона не сумнівалася, що Віллоубі такий же нещасний і ні в чому не винен, як і вона сама, то в безмежному відчаї не знаходила йому ніяких виправдань. То їй було абсолютно байдуже до думки світського товариства, то вона мала намір полишити його назавжди. Але в одному її твердість була незмінна: всіма силами вона уникала товариства місіс Дженнінгс, а коли це виявлялося неможливим, зберігала вперте мовчання. Їй була осоружна думка, що місіс Дженнінгс може щиро їй співчувати.
— Ні, ні! — вигукувала вона. — Вона нездатна щиро співчувати. Її добродушність — це не доброта, а серце не здатне на справжню симпатію. Їй потрібна тільки пожива для пліток, і я їй цікава лише як їх джерело.
Елінор не були потрібні ці докази упередженості і несправедливості в думках сестри про інших людей — думках, породжуваних неймовірною вишуканістю її власної натури і надмірною увагою, яку вона приділяла витонченій чутливості і бездоганній витонченості манер. Як і половина людей у всьому світі, — добре, якщо серед них набереться хоч трохи більше половини осіб розумних і порядних, — Маріанна, при всіх своїх чудових талантах і прекрасних якостях душі, не завжди була справедливою і доступною доказам здорового глузду. Вона вимагала від інших думок і почуттів, подібних її власним, і судила про їхні мотиви з того, яке враження на неї справляли їхні вчинки в цю хвилину. Саме цією рисою можна пояснити ту обставину, що, коли вони з Елінор сиділи в себе в кімнаті після сніданку, її думка про місіс Дженнінгс значно погіршилася, погіршилася тому лише, що через власну свою слабкість вона перетворила на джерело нових страждань найщиріший намір місіс Дженнінгс трохи її утішити з якнайкращих міркувань.
Місіс Дженнінгс увійшла до них з листом у витягнутій руці і, сяючи веселою усмішкою, в повній упевненості, що зробить Маріанні приємність, сказала:
— Ну, серденько, я принесла щось таке, що неодмінно вас потішить!
Маріанні більше нічого й не треба було. Враз її уява намалювала лист від Віллоубі, сповнений каяття й ніжності, в якому переконливо йшлося про все, що відбулося. І вона вже бачила, як услід вбігає Віллоубі, кидається до її ніг і красномовним поглядом підтверджує кожне слово листа. Але наступна мить розвіяла ілюзії, породжені першою миттю. Почерк був материн. Спершу, побачивши його, вона не відчула ніякої радості і через гірке розчарування, що змінило мить чарівної надії, а вірніше, екстазу, зрозуміла, що лише тепер пізнала справжні муки.
Навіть у найкрасномовнішу хвилину вона не знайшла б слів, щоб висловити всю нечувану жорстокість місіс Дженнінгс, тож тепер вона могла дорікнути їй лише нестримним потоком сліз. Втім, докір цей був даремний, і місіс Дженнінгс, щедра на найтурботливіші вияви співчуття, пішла геть, продовжуючи радити їй швидше прочитати листа, щоб утішитися. Проте лист цей, коли Маріанна настільки заспокоїлася, що змогла його прочитати, зовсім не прислужився до її утіхи. Віллоубі заповнював кожну його сторінку. Прохання Елінор спонукало місіс Дешвуд, і досі переконану в їхніх заручинах і в серйозності поглядів Віллоубі, всього лише попросити Маріанну бути відвертішою з ними обома, причому з такою любов’ю до неї, з такою ніжністю до Віллоубі і з такою надією на їхнє майбутнє обопільне щастя, що Маріанна хлипала весь час, поки читала листа. Знову нетерпляче бажання скоріше повернутися додому оволоділо нею. Її матінка стала для неї ще дорожчою, ніж раніше, дорожчою якраз через надмірне, хоча й зовсім невиправдане її довір’я до Віллоубі, і вона, як божевільна, наполягала, щоб вони негайно, зараз же вирушили в дорогу. Елінор, не в змозі вирішити, що було б краще для Маріанни — залишитися в Лондоні чи повернутися до Бартона, нічого не стала їй радити, а попрохала потерпіти, доки вони не довідаються, що думає з цього приводу їхня мати, і врешті-решт домоглася від сестри такої поступки.
Місіс Дженнінгс покинула їх раніше, ніж звичайно, страждаючи від того, що Палмери і Мідлтони ще не встигли розділити з нею її смуток, і, рішуче відмовившись від пропозиції Елінор поїхати з нею, розсталася з ними до кінця ранку. Елінор з дуже важким серцем сіла писати матері, засмучена тим, як погано, судячи з цього листа до Маріанни, зуміла підготувати її до гірких новин, але сповістити місіс Дешвуд про те, що відбулося, і отримати розпорядження щодо майбутнього було необхідно і якомога швидше. Маріанна ж, спустившись до вітальні, тільки-но місіс Дженнінгс поїхала, сіла до столу, за яким писала Елінор, і, стежачи за рухом її пера, ремствувала, що їй випав такий тяжкий обов’язок, і ще більше ремствувала через те, що цей лист буде для їхньої матері великим ударом.
"Чуття і чутливість" отзывы
Отзывы читателей о книге "Чуття і чутливість". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Чуття і чутливість" друзьям в соцсетях.