Але Елінор більше не могла бути безсловесним свідком цих нестримних мук.

— Постарайся оволодіти собою, Маріанно, — вигукнула вона, — якщо ти не хочеш убити себе і всіх, хто тебе любить. Подумай про маму, подумай, якими важкими для неї будуть твої страждання. Заради неї ти мусиш заспокоїтися.

— Не можу! Не можу! — скрикнула Маріанна. — Іди, залиш мене, якщо тобі зі мною тяжко! Зненавидь мене, забудь про мене, але не муч мене! О, як легко тим, хто не знає печалі, умовляти інших заспокоїтися! Щасливиця Елінор, ти ж навіть уявити собі не можеш, яких страждань я зазнаю!

— Ти називаєш мене щасливицею, Маріанно! Якби ти тільки знала… Та і як я можу бути щасливою, дивлячись на твої страждання!

— Пробач, пробач мені, — сказала Маріанна, обіймаючи сестру. — Я знаю, як ти мені співчуваєш, я знаю твоє любляче серце. Та все ж ти… ти повинна бути щасливою. Едвард любить тебе, то що ж, що може затьмарити твоє щастя?

— Дуже, дуже багато чого, — сумно відповіла Елінор.

— Ні, ні, ні! — несамовито вигукнула Маріанна. — Він любить тебе і лише тебе. Так яке ж може бути в тебе горе?

— Доки я бачу тебе в такому стані, я не можу радіти.

— Але іншою ти мене ніколи не побачиш! Моє горе ніщо не здатне зцілити!

— Не кажи так, Маріанно. Невже ти не маєш ніякої утіхи? Друзів? Хіба твоя втрата така, що її неможливо відшкодувати? Хоч як ти тепер страждаєш, подумай, наскільки більшими були б твої страждання, якби справжній його характер відкрився пізніше, якби ваші заручини тривали ще довгі місяці, перш ніж він намислив би покласти їм край. Кожний зайвий день нещасливого твого невідання зробив би удар ще більш жахливим.

— Заручини? — повторила Маріанна. — Але ми не були заручені!

— Не були?

— Ні. Він не такий дурний, як ти гадаєш. Він не давав мені слова.

— Але він казав, що кохає тебе?

— Так… ні… прямо — ніколи. Кожного дня це слід було розуміти як даність, але прямого освідчення я від нього не чула. Інколи мені здавалося, що ось-ось… але цих слів він так і не вимовив.

— І, проте, ти писала йому?

— Так… Що могло бути в цьому поганого після всього, що було? Але мені несила говорити…

Елінор промовчала і, знов узявши три листи, швидко переглянула їх з новою цікавістю. Перший, якого Маріанна відправила йому в день їхнього приїзду, був такого змісту:

«Берклі-сквер, січень.

Як Ви будете здивовані, Віллоубі, отримавши цю записку! І гадаю, Ви відчуєте не тільки здивування, дізнавшись, що я в Лондоні. Можливість приїхати сюди, навіть у товаристві місіс Дженнінгс, була спокусою, перед якою ми не встояли. Мені дуже хотілося б, щоб Ви отримали цей лист вчасно, щоб побувати у нас ще сьогодні, але я не дуже тішу себе такою надією. Хоч би там як, але завтра я на Вас чекаю. Отже, до побачення.

М. Д.»

Другий лист, відісланий вранці після танців у Мідлтонів, мав такий зміст:

«Не можу висловити ні розчарування, яке охопило мене, коли позавчора Ви нас не застали, ні здивування, що Ви все ще не відповіли на записку, яку я Вам послала майже тиждень тому. Щодня, щогодини я чекала, що отримаю від Вас відповідь і ще більше — що побачу Вас. Прошу, приїздіть, як тільки зможете, і поясніть причину, чому я чекала марно. Наступного разу краще приїжджайте ранісінько, тому що зазвичай близько першої ми кудись їдемо. Учора увечері ми були у леді Мідлтон, вона влаштувала танці. Мені сказали, що Ви були запрошені. Але чи може це бути? Певно, Ви і справді дуже змінилися відтоді, як ми бачилися востаннє, раз Вас запрошували і Ви не прийшли. Але не стану навіть припускати таку можливість і сподіваюся якнайшвидше почути з Ваших вуст, що це було не так.

М. Д.»

У третьому її листі йшлося:

«Як я маю розуміти, Віллоубі, Вашу вчорашню поведінку? Знову я вимагаю у Вас пояснення. Я була готова зустріти Вас з радістю, природною після такої довгої розлуки, з дружньою простотою, яку, мені здавалося, наша близькість в Бартоні цілком виправдовувала. І як же Ви мене відштовхнули! Я провела жахливу ніч, шукаючи виправдання вчинкам, які інакше, ніж образливими, назвати, певно, не можна. Але хоч я досі не знайшла найменшого правдоподібного вибачення Вашим вчинкам, я, проте, ладна вислухати Ваші пояснення. Мабуть, Вас ввели в оману або свідомо обдурили в чомусь, що стосується мене, і це принизило мене у Ваших очах? Скажіть же мені, в чому справа, назвіть причини, що спонукали Вас поводитися так, і я прийму Ваші виправдання, сама виправдавшись перед Вами. Мені було б гірко думати про Вас погано, але якщо так буде, якщо я дізнаюся, що Ви не такий, яким ми Вас дотепер вважали, що Ваші добрі почуття до всіх нас були удаваними, що мене Ви із самого початку мали намір лише дурити, нехай це відкриється якнайскоріше. Моя душа поки перебуває в страшній боротьбі. Я хотіла б виправдати Вас, але і в іншому випадку мої страждання будуть все ж таки легшими, ніж тепер. Якщо Ваші почуття змінилися, поверніть мої листи і мій локон.

М. Д.»

Елінор, заради Віллоубі, вважала б за краще не повірити, що на листи, сповнені такої ніжності, такого довір’я, він був нездатен відповісти так само. Але як не засуджувала вона його, це не примусило її заплющити очі на непристойність того, що вони взагалі були написані, і вона про себе оплакувала палку необережність, котра не поскупилася на такі необачні докази сердечної прихильності, яких навіть не шукали і для яких ніщо попереднє не давало підстав, необережність, що призвела до неймовірно тяжких наслідків. Але тут Маріанна, помітивши відкладені вбік листи, сказала, що на її місці за подібних обставин хто завгодно написав би те саме, і нічого понад це в них немає.

— Сама я відчувала, — додала вона, — що заручена з ним так непорушно, неначе нас зв’язала найурочистіша і найзаконніша церемонія.

— Цьому я легко вірю, — відповіла Елінор. — Але, на жаль, цього не відчував він!

— Ні, відчував, Елінор! Багато, багато тижнів відчував! Я знаю це. Хоч би що змусило його змінитися нині — а причиною може бути лише найчорніший наклеп, використаний проти мене, — але раніше я була йому така дорога, як тільки могла бажати моя душа. Локон, що його з такою байдужою готовністю він повернув мені, він же з таким жаром благав подарувати йому! Якби ти могла бачити його погляд, його обличчя в ту хвилину і чути його голос!.. Невже ти забула останній наш з ним вечір в Бартоні! І ранок нашого розставання? Коли він сказав мені, що, можливо, минуть місяці, перш ніж ми знову побачимося… його відчай… Як я можу забути його відчай!

На якусь мить голос її урвався, але коли пароксизм горя минув, вона додала вже більш твердо:

— Елінор, зі мною повелися безжально, але це не Віллоубі.

— Мила Маріанно, але хто ж, якщо не він? Хто міг спонукати його до такого вчинку?

— Хто завгодно, але тільки не його власне серце! Я швидше повірю, що всі, хто з нами знайомий, змовилися знеславити мене в його думках, ніж визнаю його натуру здатною на таку жорстокість. Ця особа, про яку він пише, хоч би хто вона була — і всі, так, усі, окрім тебе, дорога сестро, мами і Едварда, здатні жорстоко мене оббрехати. Окрім вас трьох, чи є у світі чоловік, якого я не запідозрю раніше, ніж Віллоубі, чиє серце я знаю так добре?

Елінор не стала сперечатися і сказала тільки:

— Але хто б не були ці ганебні твої вороги, не допусти, мила сестро, щоб вони зловтішно святкували перемогу, а покажи, як упевненість у своїй незаплямованості і чистоті намірів твердо підтримує твій дух! Гордість, що протистоїть такій низькій злостивості, шляхетна і гідна похвали.

— Ні, ні! — вигукнула Маріанна. — Горе, яке схоже на моє, позбавлене будь-якої гордості. Мені все одно, хто знатиме, яка я нещасна. І нехай хто завгодно тішиться з приводу мого приниження. Елінор, Елінор, ті, чиї страждання дрібні, можуть бути горді і непохитні скільки їм хочеться, можуть нехтувати образами або платити за них презирством, але в мене немає на це сил. Я повинна мучитися, я повинна лити сльози… і нехай радіють ті, хто здатний на подібне.

— Але заради мами і мене…

— Для вас я зробила б більше, ніж для себе. Але видаватися веселою, коли я так страждаю… Як можна цього вимагати!

Знову вони обидві замовкли. Елінор задумливо походжала від каміна до вікна, від вікна до каміна, не помічаючи ні тепла від вогню, ні того, що відбувалося за склом, а Маріанна, сидячи в ліжку, притулилася головою до бильця, знову взяла листа Віллоубі, здригаючись, перечитала кожну його фразу, а потім вигукнула:

— Ні, це занадто! Ах, Віллоубі, Віллоубі, невже це писав ти! Як жорстоко… жорстоко, і знайти цьому прощення неможливо. Так, Елінор, неможливо. Хоч би що йому про мене не наговорили, він все ж мусив був відкласти вирок! Хіба не повинен він був сказати мені про це, дати мені нагоду виправдатися? «Локон, яким Ви так послужливо мене удостоїли», — повторила вона слова з листа. — Ні, цього вибачити не можна. Віллоубі, де було твоє серце, коли ти писав ці слова? Таке грубе глузування!.. Елінор, чи можна виправдати його?

— Ні, Маріанно, виправдань йому немає.

— А ця особа… хтозна, на що вона здатна?… І як давно все це було сплановано і здійснено нею? Хто вона така?… Ким вона може бути?… Хоч би раз у наших розмовах він згадав про яку-небудь молоду красуню серед своїх знайомих! Про жодну ніколи! Він говорив зі мною тільки про мене.

Знову запала мовчанка. Хвилювання Маріанни ставало сильнішим, і нарешті вона не змогла його стримати.

— Елінор, я мушу поїхати додому. Я маю повернутися і втішити маму. Чи не можемо ми вирушити завтра?

— Завтра, Маріанно?

— Так. Навіщо мені залишатися тут? Я приїхала тільки заради Віллоубі… А зараз навіщо мені бути тут? Заради кого?