Будинок був прекрасний, чудово обставлений, і панночок негайно провели до дуже затишної кімнати. Раніше там мешкала Шарлотта, і над камінною полицею ще висів вишитий кольоровим шовком пейзаж її роботи, доводячи, що вона не даремно виховувалася сім років у прославленому столичному пансіоні.

Обідати їм належало не раніше ніж через дві години, і Елінор вирішила скористатися цим часом, щоб написати матері. Через кілька хвилин Маріанна теж узяла перо.

— Я пишу додому, Маріанно, — сказала Елінор. — Може, тобі краще відкласти свій лист на день-два?

— Але я пишу не мамі, — відповіла Маріанна квапливо, немов бажаючи уникнути подальших розпитувань.

Елінор промовчала, відразу збагнувши, що в такому разі вона пише Віллоубі, з чого негайно випливав другий висновок: хоч у якій таємниці намагаються вони це тримати, але вони, поза всяким сумнівом, заручені. Дійшовши такого висновку — хоча він і залишав місце для тривоги, — вона зраділа і заходилася писати з більшою охотою. Маріанна відклала перо через дві-три хвилини, мабуть, задовольнившись короткою цидулкою, яку склала, запечатала і поквапливо підписала. Елінор здалося, що адреса починалася із великої літери «В», але Маріанна тут же подзвонила і доручила слузі відправити цей лист із двопенсовою поштою, що розвіяло останні сумніви.

Маріанна все ще була в дуже веселому настрої, але веселість ця приховувала збудження, яке не подобалося Елінор; з наближенням вечора воно помітно посилилося. За обідом вона майже ні до чого не доторкнулася, а коли вони потім вмостилися у вітальні, то схвильовано здригалася, ледве з вулиці долинав шум екіпажа.

Елінор була рада, що місіс Дженнінгс розбирала речі в себе в спальні і не могла спостерігати за тим, що відбувається. До того, як подали чай, Маріанні довелося пережити не одне розчарування, бо щораз стукали в чужі двері. Але ось пролунав такий гучний стукіт, що помилитися було вже неможливо. Елінор не сумнівалася, що він сповіщає про Віллоубі, а Маріанна підхопилася і попрямувала до дверей. Запанувала тиша, і, не витримавши очікування, яке тривало вже кілька секунд, вона відчинила двері, зробила крок до сходів, прислухалася і повернулася у вітальню в нестямі від хвилювання, цілком зрозумілого, оскільки їй почувся його голос. У божевільному захваті вона не утрималася і вигукнула:

— О, Елінор, це Віллоубі! Це він, неодмінно він!

І, здавалося, вже готова була впасти в його обійми, коли у дверях з’явився полковник Брендон.

Перенести такий удар спокійно було неможливо, і Маріанна негайно покинула вітальню. Елінор поділяла її розчарування, але полковнику Брендону вона була щиро рада і лише засмутилася при думці, що чоловік, такий відданий її сестрі, міг помітити, яка та роздратована і розчарована, і все через те, що побачила його, а не іншого. І вона тут же переконалася, що полковник Брендон не міг цього не помітити: він провів Маріанну поглядом таким розгубленим і сумним, що навіть забув привітатися з нею, але відразу спитав:

— Ваша сестра хвора?

Елінор з деяким збентеженням відповіла ствердно і тут же почала говорити про головні болі, втому від дороги, напружені нерви і про все те, чим можна було б переконливо пояснити неввічливість Маріанни.

Полковник слухав її з великою увагою, але, мабуть, встиг узяти себе в руки і, більше до цієї теми не повертаючись, сказав, що дуже щасливий бачити їх у Лондоні, а потім спитав, як вони доїхали, як поживають їхні спільні знайомі.

Вони продовжували вести світську бесіду, аніскільки їм не цікаву, обоє смутні, обоє думаючи про інше. Елінор хотіла б спитати, чи в Лондоні Віллоубі, але боялася завдати йому болю, згадавши його суперника, і врешті-решт, не знаючи, про що говорити далі, спитала, чи весь час відтоді, як вони бачилися востаннє, він провів у Лондоні.

— Так, — відповів він трохи непевно. — Майже весь час. Разів зо два я на кілька днів виїжджав до Делафорда, але повернутися в Бартон ніяк не міг.

Його слова і тон негайно нагадали їй усі обставини його від’їзду, а також настирливі розпитування і підозри місіс Дженнінгс, і вона злякалася, що власне її питання могло тлумачитися як цікавість, якої вона зовсім не відчувала ні тоді, ні тепер.

Але тут до вітальні увійшла місіс Дженнінгс.

— А, полковнику! — вигукнула вона зі звичайною своєю галасливою привітністю. — Я страшенно рада вас бачити… даруйте, що забарилася… Щиро прошу вибачити мене, але мені треба було огледітися і зайнятися справами, адже я дуже давно не була вдома, а ви знаєте, скільки всіляких дрібниць набирається, варто тільки відлучитися. І потім ще Картрайт, потрібно було розплатитися. Господи, після обіду я ні хвилини спокою не мала! Але ж скажіть, полковнику, а ви як здогадалися, що я приїхала?

— Я мав задоволення почути про це від містера Палмера. Я нині в них обідав.

— Оце так! І як їм ведеться? Що Шарлотта? Вже, мабуть, товста, як бочка?

— Місіс Палмер, здається, при доброму здоров’ї і доручила передати вам, що вже завтра буде у вас.

— Ага, так я і думала. Але, полковнику, я, як бачите, привезла з собою двох панночок… Тобто зараз ви бачите одну, але десь тут і друга є. І не хто інший, як ваша приятелька міс Маріанна, що вам, зрозуміло, приємно почути. Боже мій, не знаю, як ви з містером Віллоубі розберетеся між собою через неї! Як гарно бути молодою і вродливою! Я теж була колись молодою, та тільки не надто красивою, на свою біду. Втім, заміж я вийшла за пречудового чоловіка, краще за якого і найпершій красуні не знайти! Бідолаха! Він помер ось уже вісім років тому, а то й більше. Але, полковнику, де ви були відтоді, як ми вас бачили востаннє? І як ваші справи? О, ну які можуть бути секрети між друзями?

Він відповів на всі її запитання зі звичайною своєю м’якістю, але так, що вона не зуміла задовольнити своєї цікавості. Потім Елінор сіла заварювати чай, і Маріанна змушена була вийти до них.

З її появою полковник Брендон став ще більш серйозний і мовчазний, а потім відкланявся, хоч як умовляла його місіс Дженнінгс посидіти ще трохи. Більше ніхто з візитом не з’явився, і вони одностайно вирішили лягти спати раненько.

Наступного ранку Маріанна прокинулася в прекрасному настрої, знову вся сяючи радістю. Розчарування минулого вечора було забуте в передчутті того, що обіцяв новий день. Вони не встигли поснідати, як біля дверей зупинилася карета місіс Палмер, і за хвилину вона зі сміхом увійшла до вітальні, так радіючи їм усім, що було важко сказати, кого їй приємніше бачити — свою матусю чи бартонських знайомих. Так дивно, що вони приїхали до Лондона, хоча вона нічого іншого і не припускала із самого початку! Вона гнівається на них за те, що вони прийняли запрошення її матусі, після того як їй відмовили! Але, певна річ, вона ніколи їм не пробачила б, якби вони все-таки не приїхали!

— Містер Палмер буде такий щасливий вас бачити! — вела вона далі. — Як, по-вашому, що він сказав, дізнавшись, що ви їдете з мамою? Я, їй-богу, вже забула, але це було так кумедно!

Години зо дві вони провели, як висловилася місіс Дженнінгс, за приємною бесідою, — іншими словами, вона розпитувала про всіх їхніх знайомих, а місіс Палмер сміялася без жодної причини, після чого остання запропонувала їм усім поїхати з нею по крамницях, де їй неодмінно треба було побувати уранці, і місіс Дженнінгс та Елінор негайно погодилися, бо теж хотіли щось купити, а Маріанна спочатку відмовилася, але потім пристала до них.

Але хоч би куди вони заїжджали, Маріанна весь час була насторожі. Особливо на Бонд-стріт, де вони провели досить багато часу, її погляд постійно когось шукав. І в який магазин вони не заходили, вона не помічала того, що їм показували, аніскільки не цікавилася тим, що було цікаво її супутницям. Вона насуплювалася, не знаходила собі місця, і марно сестра питалася її думки, навіть коли вибір однаково торкався їх обох. Ніщо не приносило їй ніякого задоволення, вона згоряла від нетерпіння скоріше повернутися додому і лише насилу стримувала досаду на забарливість місіс Палмер, чиї очі помічали кожну красиву, нову або дорогу річ; вона жадала закупити їх усі, але не могла вибрати жодної і марнувала час у захватах і ваганнях.

Додому вони повернулися перед полуднем і ледь переступили поріг, як Маріанна спурхнула на гору сходами, і коли Елінор піднялася слідом за нею, вона вже відвернулася від столу з сумним обличчям, яке сказало її сестрі без слів: Віллоубі не приходив.

— Мені не залишали листа, поки нас не було? — спитала вона у лакея, що саме увійшов із пакунками. Відповідь була заперечною.

— А ви впевнені, що ні слуга, ні швейцар не приходили з листом або запискою?

Лакей відповів, що ніхто не приходив.

«Оце так дивина! — подумала Елінор, з тривогою дивлячись на сестру. — Якби вона не знала напевно, що він у місті, то написала б йому не на його лондонську адресу, а в Комбі-Магну. Але якщо він тут, то як дивно, що він не приїхав і не написав! Ой, мамо, мабуть, ви марно схвалювали заручини зовсім ще юної дівчинки з людиною, про яку ми, врешті-решт, знаємо так мало; дозволили, щоб усе залишилося таким невизначеним, таким таємним! Мені важко утриматися від розпитувань, але мені не пробачать, якщо я втручуся!»

Після деяких роздумів вона вирішила, на випадок, якщо така гнітюча непевність триватиме, спробувати переконати місіс Дешвуд в необхідності довідатися про цю людину якнайдокладніше.

Цього дня у них, окрім місіс Палмер, обідали ще дві літні пані, приятельки місіс Дженнінгс, яких вона запросила вранці, зустрівшись із ними на Бонд-стріт. Перша покинула їх невдовзі після чаю, щоб устигнути на званий вечір, і Елінор довелося сісти за віст четвертою. Маріанна в подібних випадках нічим не могла зарадити, бо не бажала опанувати цю гру, проте вечір, хоча вона і могла б чимось задовольнити себе, минув не більш приємно, ніж для Елінор, бо гарячковість очікування постійно змінювалася болісним розчаруванням. Вона сідала на кілька хвилин з книжкою, але наразі відкидала її і поверталася до більш цікавого марнування часу, ходячи з кутка в куток і на мить затримуючись біля вікна у сподіванні почути такий очікуваний стукіт.