— Джон нині невичерпний на вигадки, мов мавпеня! — зауважила вона, коли малюк витягнув у міс Стіл носову хустку і викинув її у вікно.

А коли через кілька хвилин другий її синочок заходився щосили щипати пальці тієї ж панночки, вона лише сказала:

— А Вільям такий грайливий!

— А це моя крихітка Анна-Марія, — додала вона, ніжно пестячи трирічну дівчинку, яка вже цілих дві хвилини як перестала бігати і кричати. — Завжди така слухняна і тиха. Таку слухняну й тиху дитину ще пошукати треба!

На лихо, нахилившись, її милість шпилькою зі своєї зачіски злегка дряпнула шийку дівчинки, і цей зразок слухняності і лагідності вибухнув такими оглушливими криками, що ніяка найголосистіша істота не змогла б перевершити їх пронизливістю. Материнський відчай не знав меж, проте тривога обох міс Стіл мало чим їй поступалася, і вони утрьох наввипередки робили все, що в такому жахливому випадку могло, як підказувала їм любов, зменшити муки маленької страдниці. Її посадили на материні коліна, обсипали поцілунками, одна міс Стіл уклінно промивала її рану лавандовою водою, а друга набивала волаючий рот зацукрованими сливами. Дістаючи такі нагороди за сльози, мудра дівчинка не мала наміру вгамовуватися. Вона продовжувала волати і ридати, хвицяла братів при щонайменшій спробі доторкнутися до неї, і всі їх спільні зусилля залишалися марними, доки леді Мідлтон, на щастя, не пригадала, що минулого тижня за таких же трагічних обставин забиту скроню вдалося вилікувати за допомогою абрикосового мармеладу, і запропонувала застосувати той же цілющий засіб і до жахливої подряпини. Легке затишшя в криках маленької панночки дозволило сподіватися, що цей засіб не буде знехтуваний, і вона вирушила на його пошуки. Обидва хлопчики пішли за нею, хоч як благала їхня мати не покидати вітальні, і четверо дівчат залишилися самі серед тиші, що запанувала в кімнаті вперше за багато годин.

— Бідолашна крихітка! — відразу ж вигукнула міс Стіл. — Адже це страх як небезпечно!

— Не розумію чому? — заперечила Маріанна. — Дріб’язкова подряпина… Але тривогу завжди перебільшують, якщо для неї немає справжніх причин.

— Що за чарівна пані леді Мідлтон! — сказала Люсі Стіл.

Маріанна промовчала. Вона не вміла говорити нещиро навіть у світській бесіді, а тому обов’язок брехати, коли того вимагала ввічливість, завжди випадав на Елінор. Виконала вона його і тепер, відгукнувшись про леді Мідлтон із захопленням, якого не поділяла, щоправда, менш гаряче, ніж міс Люсі.

— І сер Джон теж! — вигукнула старша сестра. — О, який незрівнянний мужчина!

І знову міс Дешвуд віддала належне йому без особливого захоплення, сказавши просто, що він дуже доброзичливий і люб’язний.

— А які чарівні в них дитинчата! Гарніших маляток я не бачила. Зізнаюся, я не тямлюся від них. Правду кажучи, мені миліше за дітлахів у житті нічого немає!

— Про це неважко здогадатися, — з посмішкою сказала Елінор, — якщо виходити з того, свідком чого я зараз була.

— Здається, — зауважила Люсі, — ви вважаєте, що маленьких Мідлтонів надто вже пестять. Що ж, можливо, їм і дозволяють дещо зайве, але такій ніжній матері, як леді Мідлтон, це можна простити! І мені завжди подобається, якщо діти веселі і пустотливі. Терпіти не можу, коли вони слухняні й тихі!

— Мушу зізнатися, — сказала Елінор, — що коли я перебуваю в Бартон-парку, то не відчуваю великої відрази до думки про тихих слухняних дітей.

Услід за її словами запала мовчанка, яку міс Стіл, мабуть, дуже охоча до розмов, перервала, нараз запитавши:

— А Девоншир вам подобається, міс Дешвуд? Виїжджати із Сассекса вам, природно, не дуже хотілося?

Дещо здивована фамільярністю запитання, а головне, тоном, яким воно було задане, Елінор, проте, відповіла ствердно.

— Хіба Норленд не краще місце? — додала міс Стіл.

— Сер Джон нам його дуже розхвалював, — поквапилася пояснити Люсі, напевне, маючи намір пом’якшити безцеремонність сестри.

— Кожному, хто бачив Норленд, — сказала Елінор, — він, здається, не може не сподобатися. Але так добре, як ми, його краси не знає ніхто.

— А елегантних кавалерів ви там мали багато? В тутешніх краях їх щось не видно. А як на мене, то без них жодне товариство нічого не варте.

— А чому це ти уявила, — урвала її Люсі, червоніючи за сестру, — ніби в Девонширі має бути менше шляхетних молодих людей, ніж у Сассексі?

— Ой, сестричко, я ж не кажу, що їх тут немає. Звісно, що в Ексетері елегантних чепурунів повнісінько. Тільки звідки мені знати, які кавалери бували в Норленді! Ось я і подумала: може, в Бартоні міс Дешвуд з сестричками нудно, якщо тут їх не так багато, як вони до того звикли. Але, може, вам, панночки, кавалери і ні до чого, може, вам і без них весело. А я так гадаю, що краще за молодиків нічого немає, аби тільки вони причепурилися і були ввічливі. Коли вони неохайні і нечемні, так на них і дивитися не хочеться. Ось містер Роуз в Ексетері вже такий милий, такий кавалер! Він, знаєте, писар у містера Сімпсона, а зустріти його вранці — так очі б мої на нього не дивилися! Гадаю, ваш братик, міс Дешвуд, доки не одружувався, був незрівнянний кавалер, та ще при його грошах!

— Знаєте, важко сказати, — відповіла Елінор. — Мені не зовсім зрозуміле значення цього слова. Але в усякому разі, якщо до одруження він коли-небудь і був незрівнянним кавалером, то він ним і залишився, бо ніякої зміни в ньому непомітно.

— Та годі вам! Як же одружений може бути кавалером? У одружених інші заняття!

— О Господи, Енн! — вигукнула її сестра. — Невже тобі, окрім кавалерів, говорити ні про що? Міс Дешвуд подумає, що в тебе голова тільки ними й заповнена.

І, щоб змінити розмову, вона заходилася захоплюватися будинком і меблями.

Обидві міс Стіл достатньо себе показали. Вульгарна настирливість і дурість старшої говорили самі за себе, а краса і хитрість молодшої не перешкодили Елінор помітити, що в ній немає ні справжньої вихованості, ні душевної прямоти, і вона повернулася додому без щонайменшого бажання завести з ними ближче знайомство.

Але міс Стіл і Люсі були іншої думки. Вони приїхали з Ексетера з цілим оберемком захоплень, щоб обдаровувати ними сера Джона Мідлтона, його дружину, дітей і всіх його ближніх, а тому не поскупилися на них і для його прекрасних родичок: за їх словами, таких гарних, витончених, освічених і чарівних дівчат вони ще не зустрічали і палали бажанням зійтися з ними ближче. І, як невдовзі з’ясувала Елінор, зійтися з ними ближче і вона і її сестри були приречені, бо сер Джон був цілком на боці дівчат Стіл, а при такому союзнику опір був даремним, і їм довелося терпіти ту близькість, яка означає, що люди майже щодня проводять годину-дві в одній кімнаті. Більшого сер Джон досягти не міг, чого, втім, сам він і не підозрював, щиро гадаючи, ніби проводити час разом і бути друзями — це одне і те ж саме, і, допоки його безперервні зусилля зводити їх під одним дахом мали успіх, він не мав ніяких сумнівів, що їх уже пов’язує найзадушевніша дружба. Слід віддати йому належне: він вживав усіх зусиль, щоб утвердити між ними довірливість, повідомляючи панночкам Стіл найпотаємніші подробиці всього, що він знав або припускав про своїх родичок, тож і мало не другого разу, як вони побачилися, міс Стіл привітала Елінор з тим, що міс Маріанна не встигла приїхати, а вже підкорила прегарного кавалера.

— Добре було б видати її заміж, доки вона така молода! — сказала вона. — А він, як я чула, всім кавалерам кавалер і вродливець. Від щирого серця бажаю вам того ж, і якомога швидше. А може, у вас уже є потаємний милий друг?

У Елінор не було підстав вважати, що сер Джон, не пожалівши Маріанну, раптом пожаліє її і не почне патякати про неї і Едварда. Тим більше що тепер він навіть вважав за краще жартувати щодо неї, оскільки ці шпильки були привабливі новизною і відкривали ширше поле для усіляких припущень. Після від’їзду Едварда, щоразу, коли вони обідали разом, сер Джон піднімав тост за її сердечні почуття з таким багатозначним виглядом, підморгуючи і киваючи, що звертав на неї загальну увагу. При тому неодмінно згадувалася літера «еф», яка потім давала поживу для такої кількості дотепів, що Елінор давно вже змушена була визнати її найдотепнішою літерою алфавіту.

Як вона і очікувала, цими дотепами тепер тішилися сестрички Стіл, і в старшій вони викликали нестримне бажання взнати ім’я молодої людини, про яку йшлося. Бажання це вона часто виявляла з чималим нахабством, що, до речі, ні в чому не суперечило її постійному прагненню дізнатися більше про їхню сім’ю. Втім, сер Джон недовго грався з цікавістю, яку обожнював розпалювати, бо назвати ім’я йому було не менше спокусливо, ніж міс Стіл почути його.

— Його звуть Феррар, — повідомив він вельми гучним шепотом. — Але, прошу вас, нікому не кажіть, це великий секрет!

— Феррар! — повторила міс Стіл. — Містер Феррар великий щасливець, еге ж? Як? Брат вашої невістки, міс Дешвуд? Дуже мила молода людина, дуже. Я його прекрасно знаю.

— Енн, ну що ти таке кажеш? — вигукнула Люсі, яка зазвичай підправляла всі твердження сестри. — Якщо ми і бачили його разів зо два у дядечка, це ще не привід вважати його близьким знайомим.

Елінор слухала їх уважно, мовчки дивуючись. Хто цей дядечко? Де він живе? Як вони познайомилися? Вона щиро бажала, щоб розмова ця продовжувалася, хоча сама до неї не приєдналася, але тема була тут же полишена, і вперше, на її превеликий подив, місіс Дженнінгс або втратила цікавість до дрібних пліток, або побажала зберегти при собі те, що було відоме їй. Тон, яким міс Стіл говорила про Едварда, посилював її власну цікавість, бо в ньому їй вчулася зловтіха, немов ця дівчина знала або ж робила вигляд, ніби знає щось таке, що не робить йому честі. Але цікавість її так і залишилася невдоволеною, бо відтоді міс Стіл пропускала повз вуха ім’я містера Феррара, коли сер Джон натякав на нього або навіть вимовляв його вголос.