Джейн Остин - Чуття і чутливість

Наступного дня вона почула від Маргарет нове підтвердження своєму висновку. Віллоубі напередодні провів у них увесь вечір, і Маргарет якийсь час залишалася з ними у вітальні одна, і ось тоді-то вона отримала змогу побачити дещо, про що урочисто повідала вранці старшій сестрі.

— Ох, Елінор! — вигукнула вона. — Я розповім тобі про Маріанну такий секрет! Я знаю, вона незабаром вийде заміж за містера Віллоубі!

— Ти це казала, — зауважила Елінор, — мало не щодня відтоді, як вони познайомилися на Англіканському пагорбі. І, здається, вони і тижня знайомі не були, як ти сповістила, що Маріанна носить на шиї медальйон з його портретом. Щоправда, портрет виявився мініатюрою нашого двоюрідного діда.

— Але ж тепер зовсім інша річ! Звичайно, вони одружаться дуже скоро, адже він має її локон!

— Ой, Маргарет! А раптом це локон його двоюрідного дідуся?

— Та ні, Елінор! Зовсім не дідуся, а Маріаннин. Хіба я можу помилитися? Я ж на власні очі бачила, як він його відрізував. Учора увечері, після чаю, коли ви з мамою вийшли, вони почали шепотітися страшенно швидко, і він неначе її умовляв. А потім узяв її ножиці і відстриг довге пасмо — у неї ж бо волосся було розпущене по плечах. А потім поцілував пасмо, загорнув у білий аркуш і сховав у гаманець.

Такі подробиці, перелічені з такою впевненістю, не могли не переконати Елінор, до того ж вони лише підтверджували все, що бачила і чула вона сама.

Але в інших випадках проникливість Маргарет докучала старшій сестрі значно більше. Коли місіс Дженнінгс якось увечері в Бартон-парку почала доскіпуватися, кому з молодих людей особливо симпатизує Елінор, — місіс Дженнінгс уже давно кортіло вивідати це, — Маргарет подивилася на сестру і відповіла:

— А можна я не скажу, Елінор?

Звісно, всі розреготалися, і Елінор змусила себе сміятися разом із усіма. Але робила вона це через силу. Вона не мала сумніву, кого має на увазі Маргарет, і відчувала, що не витримає, якщо його ім’я стане постійною поживою для прискіпливих жартів місіс Дженнінгс.

Маріанна співчувала їй усім серцем, але тільки погіршила становище, коли, вся червона, сказала Маргарет сердито:

— Не забудь, що всілякі здогадки висловлювати вголос недозволено!

— Це не здогадки, — відповіла Маргарет. — Ти ж мені сама сказала!

Товариство ще більше розвеселилося, і Маргарет влаштували справжній допит.

— Ох, міс Маргарет! Нумо розкажіть нам усе! — благала місіс Дженнінгс. — Назвіть ім’я цього щасливця!

— Не можу, пані. Але я дуже добре знаю його ім’я. І знаю, де він мешкає.

— Авжеж! Ми здогадуємося, де він мешкає. У власному будинку в Норленді, звичайно ж. Гадаю, він — другий парафіяльний священик.

— Ні, він не священик. Він не має жодної з професій.

— Маргарет! — гаряче втрутилася Маріанна. — Ти чудово знаєш, що все це — твої вигадки, і такої людини взагалі не існує.

— Ну, то значить, що він нещодавно помер, Маріанно, бо я певна, що раніше він існував, і прізвище його починається на «еф».

У цю мить леді Мідлтон зауважила, що «погода стоїть надто дощовита», і Елінор відчула до неї глибоку вдячність, хоча чудово розуміла, що її милість втрутилася не заради неї, а тому лише, що терпіти не могла нечемних кпинів, якими так обожнювали розважатися її чоловік та матінка. Полковник Брендон, завжди делікатний до почуттів інших людей, не забарився приєднатися до обговорення погоди. Потім Віллоубі відкрив кришку фортепіано і попрохав Маріанну зіграти. Ці старання різних людей змінити розмову мали успіх, і неприємна тема була полишена. Проте Елінор не так легко оговталася від тривоги, яку вона в ній збудила.

Того ж вечора утворилася компанія, щоб наступного дня податися на оглядини чудового маєтку за дванадцять миль від Бартона, що належав своякові полковника Брендона; без дозволу полковника оглядини були б неможливими, бо власник перебував за кордоном і віддав з цього приводу суворі розпорядження. Тамтешні садки славилися красою, і сер Джон, який їх дуже хвалив, міг вважатися надійним поціновувачем, бо вже десять років як він возив своїх гостей оглядати їх щонайменше двічі на літо. В парку був чималенький ставок, тож уранці можна буде поплавати на човнах. Вони візьмуть вдосталь провізії, вирушать туди у відкритих екіпажах, і все буде зроблено так, щоб пікнік, як завжди, був вдалим.

Дехто з присутніх визнав цей план трохи сміливим для такої пори року, тим більше що останні два тижні не випадало навіть дня без дощу, і Елінор умовила залишитися удома місіс Дешвуд, яка вже встигла застудитися.

Їхня запланована поїздка до Вайтвелла зовсім не справдила сподівань Елінор. Вона приготувалася вимокнути, стомитися, пережити незліченні страхи, але справа обернулася навіть гірше: вони взагалі нікуди не поїхали.

На десяту годину компанія зібралася в Бартон-парку, де вони мали поснідати. До світанку йшов дощ, але ранок давав якусь надію, бо хмари розвіювалися і досить часто з-за них проглядало сонце. Всі перебували у веселому настрої і були сповнені рішучості всупереч неприємним несподіванкам зберігати бадьорість.

Вони ще сиділи за столом, коли принесли пошту. Серед листів був лист для полковника Брендона. Він узяв конверт, поглянув на адресу; вираз його обличчя змінився, і він негайно вийшов з їдальні.

— Що з Брендоном? — спитав сер Джон.

Ніхто не мав і гадки, що з ним.

— Сподіваюся, він не отримав поганої звістки, — сказала леді Мідлтон. — Якщо полковник Брендон підвівся з-за столу, навіть не вибачившись переді мною, значить, трапилося щось украй неочікуване.

Хвилин через п’ять полковник повернувся.

— Сподіваюся, ви не отримали поганих звісток, полковнику? — негайно поцікавилася місіс Дженнінгс.

— Дякую, добродійко, зовсім ні.

— Вам пишуть з Авіньйона? Чи вашій сестричці не стало гірше?

— Ні, добродійко. Це лист із Лондона. Звичайний діловий лист.

— Так чому ж він вас схвилював, якщо він діловий і звичайний? Ні-ні, полковнику, ви нас не обдурите! Доведеться вам у всьому зізнатися.

— Бігме, добродійко! — втрутилася леді Мідлтон. — Що ви таке кажете!

— Може, вам повідомили, що ваша кузина Фанні вийшла заміж? — наполягала місіс Дженнінгс, ігноруючи докір дочки.

— Та ні ж бо, кажу вам.

— О, тоді мені зрозуміло, від кого лист, полковнику. Сподіваюся, вона почувається добре.

— Про кого ви говорите, добродійко? — спитав він, злегка червоніючи.

— О! Ви чудово знаєте, про кого.

— Я дуже шкодую, пані, — сказав полковник, звертаючись до леді Мідлтон, — що отримав цього листа саме сьогодні, він стосується справи, яка вимагає моєї негайної присутності в Лондоні.

— В Лондоні! — вигукнула місіс Дженнінгс. — Але що вам робити там о цій порі року?

— Мені надзвичайно сумно відмовлятися від такої приємної компанії, — продовжував він. — Тим більше, що, боюся, без мене вас до Вайтвелла не впустять.

Для них усіх це був жахливий удар!

— А якщо ви напишете записку економці, містере Брендоне? — засмучено спитала Маріанна. — Може, цього вистачить?

Він похитав головою.

— Ми мусимо їхати, хіба ж можна відкладати, коли все готово?! — вигукнув сер Джон. — Ви поїдете до Лондона тільки завтра, Брендоне, і не сперечайтеся!

— Якби це було так легко! Та не в моїй владі відкласти поїздку навіть на день.

— Ви хоча б трохи розповіли нам про цю справу, — сказала місіс Дженнінгс, — а ми б вирішили — можна її відкласти чи не можна.

— Але ж ви затримаєтеся лише на шість годин, — зазначив Віллоубі, — якщо відкладете від’їзд до нашого повернення.

— Я не можу дозволити собі втратити навіть одну годину…

Елінор почула, як Віллоубі тихенько сказав Маріанні:

— Є люди, які терпіти не можуть пікніків, і Брендон належить до них. Просто він боїться схопити нежить і тому вигадав цю історію, щоб не їхати. Готовий поставити п’ятдесят гіней, що лист він написав сам.

— Аніскільки в цьому не сумніваюся, — відповіла Маріанна.

— Мені давно відомо, Брендоне, — сказав сер Джон, — що вас, якщо вже ви прийняли рішення, не переконати! Але все одно — добре зважте! Міс Кері з сестричкою приїхали з Ньютона, троє сестер Дешвуд пройшли пішки всю дорогу від котеджу, а містер Віллоубі встав аж на дві години раніше звичайного — і все заради пікніка у Вайтвеллі.

Полковник Брендон знову висловив свій жаль, що став причиною такого неприємного розчарування, але водночас запевнив, що вчинити інакше він не може.

— Гаразд, а коли ж ви повернетеся?

— Сподіваюся, як тільки ваші справи в Лондоні будуть закінчені, ми знову побачимо вас в Бартоні, — додала її милість. — А поїздку до Вайтвелла ми мусимо відкласти до вашого повернення.

— Ви дуже люб’язні. Але поки що зовсім невідомо, коли я зможу повернутися, і тому я не можу щось обіцяти.

— А! Він мусить повернутися і обов’язково повернеться! — скрикнув сер Джон. — Якщо до кінця тижня він не повернеться, то я подамся за ним сам!

— Неодмінно, сер Джон, неодмінно! — підхопила місіс Дженнінгс. — Може, тоді ви і дізнаєтеся, що він від нас приховує.

— Знаєте, я не люблю пхати носа в чужі справи. До того ж здається, що ця справа для нього не надто приємна.

Слуга доповів, що коні полковника Брендона подані.

— Ви ж не верхи вирушите до Лондона? — поцікавився сер Джон.

— Ні. Тільки до Хонітона. А звідти я поїду на поштових.

— Ну, коли ви вже вирішили їхати, то бажаю вам щасливої дороги. А може, все-таки передумаєте, га?

— Запевняю вас, це не від мене залежить.

І полковник почав з усіма прощатися.

— Чи є надія, міс Дешвуд, побачити взимку вас і ваших сестер у Лондоні?