– Спочатку лоботрясом, який проживав життя за рахунок батьків. Мої батьки були досить забезпечені люди і я робив здається усе можливе , щоб зіпсувати їм життя. Зв’язувався з поганими хлопцями,попадав в погані компанії, і погані історії. – Він замовк, його погляд був видно направлений ще в минулий час.

– І що було далі?

– Далі я виріс і почав працювати з дуже серйозними людьми. – Якось різко закінчив розмову він.

– А…

– А ,що ви робили далі? - Перебив він мене, явно не бажаючи розповідати про себе далі.

– Далі,я закохалась і щоб довести, що я варта була «золотого « хлопчика теж почала працювати.

– Довели?

– Ні. – Похитала я головою, згадуючи як не солодко мені тоді було. – Поки я доводила , він покохав іншу дівчину. Одружився і геть змінився.

– Мені жаль.

– Не має про що шкодувати. Коли обирають не тебе то дуже боляче, але зрештою життя все розкладає на свої місця. Я зараз саме тут, де повинна бути. – Він на мене тільки косився і якийсь час мовчав.

– А ваше перше кохання? Яке було?

– Мені дуже подобалась дівчинка одна, але одного зимового вечора, вона сказала, що між нами все закінчено. І це, блін було великим ударом для мене. Я їздив півночі по засніженим дорогам аж поки на кругу не справився з кернуванням машини і влетів в стовп.

– Якісь сумні історії. Так і хочеться їх чимось запити. У мене є термос з кавою і бутерброди. Пропоную зробити привал біля того поваленого дерева. – Ідею він прийняв з ентузіазмом і скоро ми вже сиділи на стовбурі, пили каву і продовжували просто розмовляти ні про що.

– У мене є племінник 5 років. Підходить до тата і говорить: «Тату, а я гроші збираю.» А батько його питає: Синку, а де ж ти їх береш? Та, там не холодильнику, де ти їх кладеш.

– Так, діти це класно. – З посмішкою на обличчі помітив він.

– І не говоріть. Він у мене жив, поки його батьки на відпочинок їздили. Спочатку знайшов фіналгон мазь і облизав кришечку, результат крик стояв на весь двір. Після того, щоб зняти стрес я вирішила прийняти ванну, а мій племінничок зайнявся розмальовками. Малював фарбами, бігав за водичкою і розлив її на підлогу. Я виходжу з ванни, ковзаюсь і з усієї дурі падаю на спину, лежу зірочки збираю. Прибігло турботливе дитя, розтопирило пальчики наді мною і запитує: «Тьотя, а скільки ти пальчиків бачиш?» - Він сміявся. У нього був неймовірний сміх, який немов би шовк огортав тебе. Я зловила себе на думці, що мені хочеться доторкнутися до його лиця, волосся, я злегка струхнула від таких думок. На моїх губах з’явилась нервова посмішка йому у відповідь.

Ми проїздили більше ніж я планувала. Уже по традиції заїхали в колибу, пообідали і поїхали до готелю. Дорогою Дмитро Олексійович їхав мовчки, про щось роздумуючи. Мені зосередитись на думках не вдалося і я здебільшого розглядала довкілля і самого Дмитра Олексійовича.

– Дякую. Я гарно провів час.

– І вам дякую, за хорошу компанію.

– На наступній неділі зустрінемось? Я в розумінні кінної прогулянки. – Зам’явся він.

– На наступній неділі я не можу. Я захоплюсь паркур і ми поїдемо долати перешкоди.

– Паркуром ? – Здивовано дивився він на мене.

– О, так ще з студентських років. Наш викладач маркетингу, вказав на нього як на можливість навчитись долати труднощі і перешкоди. В моральному плані це допомогло. Але ви можете приєднатися до нас?

– Я не думаю, що це хороша думка.

– Ви ж навіть не пробували. То ж звідки ви знаєте, що це добре чи не дуже? Спробуйте, розширте горизонт.

– Я подумаю. – Видно було, що заняттям паркур я його здивувала. Додому я поверталась з посмішкою на устах згадуючи ошелешений вираз обличчя Соломатіна.

В домі пахло їжею. Лунала Лара Фабіан, а на кухні в фартуху господарювала Ярослава.

– Явилась фея. Де була і чому в тебе телефон дома?

– І тобі теж привіт. Зранку проспала, телефон забула, а далі їздила верхи з Соломатіним по лісам і горам.

– Цікаво. Тобто ти цілі дні проводиш з ним і вихідні також…славненько…так.

– І що твоя буйна уява в цьому побачила «славненького»? Твоя ж ідея була подружитись. От, дружу, як умію.

– Ганна ти така розумна, мудра, розсудлива жінка і така дурепа водночас, що я навіть гублюся, чи то з твоєї наївності, чи байдужості до людських емоцій. Ти присідай я вже дві години творю кулінарні шедеври , аж самій страшно і вино з холодильника дістань. – Я і вино і бокали і стіл накрила. А Ярослава подала суп, баранину в соусі і поцуплений з кухні пиріг.

– Розповідай, як там Соломатін поживає?

– Тижні пролітають непомітно і дружити з ним виявилось займає менше моїх душевних і фінансових сил, аніж воювати.

– Бачиш і обставинах, що склалися можна знайти користь і вигоду.

– Ага, Соломатін талановитий менеджер, його мізки влаштований іншим чином ніж мої і він приводить мене в душевний трепет , своїми широкими знаннями, нестандартними ідеями, здатністю аналізувати і прогнозувати і робити висновки перед якими мій бідний мозок тільки кланяється.

– Схоже на зізнання в любові.

– О, так, потім мене бісить його нетерпіння і гарячкуватість. Деякі рішення він приймає на основі емоцій. З проявами дурощів він взагалі не церемониться, відразу знищує. Його вимогливість просто не знає меж і натрапивши на жертву він її просто подавлює. Не так давно знищив мене за не підписані договори і за замовлення,які я не відслідковувала. Начебто з однієї сторони і справедливо, та з другої сторони нічого страшного не трапилося від того, що договори ще не були підписані , їх підписали на другий день. І з самим замовленням ну вже сталось то сталось , замовлення обміняли. Тобто трагедії не було ніякої. Але він так якісно мене «убивав», що довелося тяпнути валеріанки і запити стопариком горілки з перцем.

– Ого, це вже серйозно.

– З ним не робота, з ним одні крайнощі. І на дрібниці, на які зазвичай не звертаю уваги, він мене просто стирає за них на порох. До того ж він просто свято впевнений в своїй правоті. І це все розриває мене просто, як хом’ячка цигарки. То ж чи легко мені дається дружба з Соломатіним? Очі мої його б не бачили. У мене було спокійне, врівноважене життя, яке злегка було скаламучене досягненням нових вершин. З ним у мене один суцільний стрес. Я навіть слово це нове вивчила. Це вже починає нагадувати історію моєї невістки, коли вона прийшла до нас в сім’ю то відразу заявила , що в неї депресія. Сім’я в мене добра, тож відразу вручила їй лопату і показала де треба копати. Депресію,як рукою зняло.

– А, що їй показали копати?

– Кущі.

– Фу, а то я вже вирішила, що могилку. – З покаянним видом сказала вона. І тут я розсміялась.

– Зла, ти Ярослава і почуття гумору в тебе зле. За, що ж ти тільки так Людку не любиш?

– Ідіотка вона просто. За що ж її любити. Їй би іноді помовчати, та то в них сімейне і до такого не привчена. Хоча депресію ви полікували дієво. Ну, ладно. Земля кругла, якось складеться.


Час летів непомітно, літо я майже не помітила, як почалося. Я поверталась з зустрічі повз ресторан я вловила Соломатіна,який з дивним сумуючим виглядом за чимось пильно спостерігав. Його вид мене теж неабияк зацікавив і я спустившись на два кроки назад спробувала розгледіти, на що він так дивиться. Єдині хто попав в поле його була сім’я. Звичайнісінька сім’я, чоловік, білява вагітна дружина і маленька дівчинка копія своєї мама. Я перевела погляд назад на Соломатіна. У нього на губах з’явилась крива посмішка. А я поспішила відійти , аби не потрапити йому на очі.

– Що він в них знайшов? – Пробурмотіла я до себе. Услужлива пам’ять тут же показала картинку, як напередодні Соломатін вийшов в хол, а на нього налетів хлопчик років чотирьох. Як він дико закричав і кинувся тікати від нього, а Соломатін тільки глянув на його батьків і пішов далі. Маленькі діти його просто бояться, а бабусі хрестяться. І він з цим живе.

– Доброго дня Василина! Як справи? – Запитала я у адміністратора.

– Деякі наші гості скасували свої туристичні маршрути і залишились в готелі.

– Так, погода стає все гіршою.

– Оголошено вже штормове попередження.

– Чорт, а генератора нам так і не привезли. Запроси Ніну до мене і перевір чи на випадок шторму у нас все є.

– Добре, Ганно Василівно.

– І оголоси нараду через 1,5 години в конференц залі.

– Зараз все зроблю. – А я набрала номер Арсена, свого зама.

– Привіт. Як у вас справи?

– Все нормально. До можливого шторму підготувались.

– Добре. Будуть якійсь проблеми набирай.

– Все під контролем.

– Дякую Арсен. – Розмову я вже закінчила в своєму кабінеті. Через хвилину в двері постукали.

– Можна Ганно Василівно?

– Заходь Ніна. Що у нас є на випадок шторму?

– Ми розробили низку заходів, що допоможуть зайняти гостей на випадок, коли вже зовсім не можна буде покинути готель.

– Ви будете готові їх сьогодні втілити?

– Думаю так.

– Така відповідь, мене не зовсім влаштовує. Перевірте все. Менше як через півтори години у нас нарада.

– Так, я все перевірю.

– Це буде наше перше випробування непогодою. Що наша кухня справиться?

– Це ви з приводу генераторів?

– І через них також. За останньої негоди люди залишились без врожаю, без дахів постраждали люди і худоба.

– Буду на нараді у вас зі звітом.

– Давай. – Ніна швидко вийшла, а слідом за нею зайшов Соломатін.

– Ганно Василівно, а що у нас за стан бойової готовності?

– І вам доброго дня Дмитро Олексійовичу. Як ви напевне чули оголошено штормове попередження. Перевіряємо нашу готовність і компетентність ваших будівельників.

– Не зрозумів?

– За останньої бурі зносило дахи, зник телефонний зв'язок, було знеструмлено половину області.

– І що?

– Дмитро Олексійович генератори до нас так і не приїхали.

– А можна поцікавитись чому вони до нас не доїхали?