— Авжеж — це й не дивно! А як же вам припав до душі господар?

— Наш друзяка доволі важку вдачу має, правда, місіс Дін?

— Важку і гостру, мов точильний камінь! Що менше маєте з ним справ, то краще.

— Мабуть, чимало довелось йому пережити, перш ніж він став таким грубим посідачем. Ви знаєте щось про його минуле?

— Я знаю про нього все — все, крім того, де він народився, і хто були його батьки, і як він заробив свої перші гроші. А Гортона він узяв і випхнув із родинного кола, як зозуленя виштовхує з гнізда свого побратима. І тепер безталанний хлопчина, мабуть, єдиний з усіх не здогадується, як жорстоко його одурили.

— Ну, місіс Дін, із вашого боку було б справжньою щедрістю розповісти щось цікавеньке про моїх сусідів. Відчуваю, що інакше не засну, тож будьте ласкаві, посидьте тут годинку й потеревеньте зі мною.

— О, з радістю, сер! Ось тільки-но знайду собі якесь шиття — і сидітиму стільки, скільки забажаєте. Та ви, здається, добряче промерзли — он, аж дрижаки хапаєте! Треба вам випити чогось тепленького, щоб вигнати цю застуду.

Добросерда жіночка вискочила з кімнати, а я присунувся ближче до вогню: моє обличчя пашіло, а тіло кидало в холод. До того ж мої нерви були напнуті як струна. Тому мені було А навіть не зле, а скоріше боязно, що події останніх днів ще дадуться взнаки.

Вона невдовзі повернулася з паруючим горнятком та своїм рукоділлям, і, поставивши питво на полицю біля коминка, влаштувалася поруч, очевидячки, втішаючись, що я так легко пішов на контакт.

— Перш ніж переїхати сюди, — почала вона без зайвих припрохувань, — я майже весь час жила у Буремному Перевалі. Моя мати виняньчила містера Гіндлі Ерншо, батька Гортона, а я звикла бавити хазяйських дітей. Також я виконувала різні доручення: у косовицю допомагала гребти сіно, а в домі робила все, що мені загадували. Одного чудового літнього ранку — пам'ятаю, саме пристигли жнива — старий містер Ерншо, хазяїн, зійшов униз у дорожньому вбранні і, загадавши Джозефові на день кілька справунків, повернувся до Гіндлі. ДО Кеті й до мене — бо я їла разом із ними вівсянку — та й каже синові: «Ну, мій гарнюньо, я сьогодні вирушаю до Ліверпуля, що тобі привезти? Обирай, що хочеш, нехай тільки це буде щось не надто велике, бо я й туди, й назад ітиму пішки: шістдесят миль в один кінець — то неблизький світ!» Гіндлі обрав скрипку, тоді батько спитав те саме у міс Кеті; їй заледве виповнилося шість років, але вона вже вправно їздила верхи і тому попросила батіжок. Він і про мене не забув, бо мав справді добре серце, хоча інколи й поводився доволі суворо. Пообіцяв мені принести повні кишені яблук та груш, поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.

Довго тяглися для нас ті три дні, що його не було, і мала Кеті весь час допитувалася, коли вже татко повернеться додому. Місіс Ерншо сподівалася, що він прибуде на третій день до вечері, і відкладала трапезу годину за годиною, та він усе ці не приходив; дітлахи втомилися постійно бігати за ворота й виглядати батька. Врешті стемніло; місіс Ерншо воліла б повкладати дітей спати, та вони слізно просили не робити цього. І от, десь близько одинадцятої, двері тихенько рипнули і увійшов господар. Він так і впав у крісло, одночасно стогнучи У й сміючись, і попросив, щоб до нього й не підступали — вінілі бо ледь живий і не повторить такої подорожі хоч би й за коня і півцарства на додачу.

— Мене наче заганяли до смерті! — поскаржився він, розгортаючи кожуха, якого доти тримав завиненим у руках. — Дивися, жінко! Скільки живу, ще такого на долю не випадало. Але ти мусиш прийняти його як дар Божий, хоч він і чорний, мов із пекла.

Ми оточили хазяїна; поверх голови міс Кеті я змогла розгледіти брудне та обідране чорняве дитинча. Було видко, що малий давно вміє говорити і тим більше ходити, а з лиця він був навіть старший за Катрину; та коли його поставили на ніжки, він тільки роззирався довкола та плів якісь тарабарські штуки, які ніхто не міг зрозуміти. Я налякалась, та й місіс Ерншо була ладна виштурхати його за двері; вона накинулася на чоловіка, допитуючись, як він додумався взяти цього циганського підкидька в дім, коли в них є власні годованці. І що він тільки збирається з цим робити, і чи не збожеволів він часом узагалі? Хазяїн спробував був усе пояснити, та він справді просто знесилів від утоми, і все, що я змогла розібрати в перервах між хазяйчиними верещаннями, було те, що він побачив на вулицях Ліверпуля голодуюче бездомне дитя, підібрав його і почав дошукуватись, чиє воно. Та цього не знала жодна жива душа, і, обмежений часом і грошима, він вирішив за краще взяти мале з собою, аніж влазити у марні витрати там: якщо він уже вирішив взяти на себе таку відповідальність, не можна було лишати дитину там, де її знайшли. Результатом цієї оповіді стало те, що моя хазяйка заспокоїлася; містер Ерншо наказав мені відмити й вдягти малого у чисте і вкласти спати разом із дітьми.

Поки мир не було відновлено, Гіндлі й Кеті Ерншо вдовольнялися лише спогляданням; потім обоє почали порпатися у батькових кишенях, шукаючи обіцяні подарунки. Хлопцю було вже чотирнадцять років, та коли він витяг скрипку, точніше, все, що від неї залишилося, — тобто жалюгідні уламки, — то розрюмсався вголос; Кеті ж, довідавшись, що батько загубив її батіжка, поки панькався з чужаком, почала зубоскалити та плювати в хлопчака — і зрештою заробила від батька смачного ляпаса, що мав навчити її манерам. Діти навідріз відмовилися ділити з малим своє ліжко чи навіть кімнату, а я вчинила не розумніше — вклала хлопчину біля сходів, сподіваючись, що завтра його вже тут не буде. Та він випадково прибився до дверей містера Ерншо, мабуть, на його голос, і там-таки хазяїн його і знайшов. Після розпитувань я була змушена зізнатись, і за таке малодушне й жорстоке ставлення мене вислали з дому.

Такою була перша сімейна зустріч із Гіткліфом. Повернувшись назад за кілька днів (я-бо не думала, що мене вигнали навічно), я дізналася, що вони нарекли його Гіткліфом — це було ім'я їхнього сина, який вмер іще малим; звідтоді воно стало знайді й за ймення, й за прізвище. З міс Кеті вони тепер потоваришували, а от Гіндлі Ерншо не злюбив його з першого погляду, та й я, сказати правду, також. Ми безсоромно цькували хлопця — мені бракувало розуму, щоб відчути власну несправедливість, а хазяйка й слівця за нього ніколи не замовила, хоч і бачила, як його кривдять.

Він здавався сумирною замкненою дитиною; мабуть, звик, щоб із ним так поводилися: зносив побої Гіндлі Ерншо без сліз, наче так і треба, а на мої щипки лиш голосно сопів та викочував очі, наче то він сам ненароком забився, а я тут ні до чого. Така сумирність лютила старого містера Ерншо — він-бо дізнався, що його син кривдить бідного безбатченка (так хазяїн називав хлопця). Він надзвичайно прихилився доГіткліфа, вірив кожному його слову, — щоправда, той говоривмало і здебільшого правду, — цяцькався з ним більше, ніж із Кеті, що була, як на батькову улюбленицю, надто вже неслухівняною і вередливою.

Отак, із самого початку, хлопець посіяв у домі ворожнечу.

У По смерті місіс Ерншо (менш ніж за два роки потому) молодий хазяїн призвичаївся вбачати у своєму батьку радше гнобителя, а не друга, а у особі Гіткліфа — зазіхальника на власні синівські права, та дедалі примножував ці почуття. Спершу я йому співчувала, та якось діти захворіли на кір, мені випало їх доглядати, і це змінило моє ставлення. Гіткліф хворів дуже тяжко, і коли йому ставало зовсім зле, він просив, щоб я сиділа поруч. Думаю, він відчував, що я багато для нього роблю — та не здогадувався, що не з власної волі. Але, скажу я вам, він був найтихішою дитиною, яку коли-небудь тільки випадало глядіти нянькам. Це відрізняло його він інших дітей і врешті трохи розтопило лід. Кеті з братом страшенно мене виснажували, він же був сумирний, мов ягнятко, хоча у прагненні не завдавати зайвих клопотів ним керувала лише затятість, а не м'яка вдача. Він одужав; лікар стверджував, що значною мірою саме завдяки мені, і хвалив такий гарний догляд. Я, розчулена подібним визнанням, пом'якшала до того, кому я ним завдячувала; таким чином Гіндлі Ерншо втратив свого останнього союзника. Та все ж я не змогла по-справжньому прихилитися до Гіткліф а й частенько дивувалася, як це хазяїн міг душею упадати за таким відлюдьком, що, наскільки пригадую, ніколи не виявив жодного знаку вдячності до свого покровителя. Не те щоб хлопець не мав чим завдячувати — він був просто нечулий, хоч, звичайно, чудово розумів свою владу над серцем хазяїна і знав, що варто слово сказати, і всі в домі кинуться виконувати його забаганки. Пригадую, містер Ерншо якось купив на ярмарку двійко коників — якраз по одному на кожного з хлопців. Гіткліф вибрав собі кращого, але тваринка скоро почала накульгувати; побачивши те, він звернувся до Гіндлі:

— Ти маєш конячками помінятися зі мною, бо мені моя не подобається. А як не схочеш, то скажу батькові, що цього тижня ти мені тричі надавав духопелів, і покажу йому свою руку, а вона вся в синцях — аж по плече. — У відповідь Гіндлі, показав йому язика та заїхав у вухо. — Краще зроби це зараз же, — насідав Гіткліф, відскочивши на безпечну відстань до воріт (все це відбувалося у стайні), — все одно ж доведеться! Бо як я розповім про твої стусани, тобі мало не видасться.

— Забирайся звідси, донощику! — заволав Гіндлі Ерншо, схопивши чавунну гирю для зважування картоплі й сіна.

— Кидай, — відповів Гіткліф, незворушно стоячи на місці,— і тоді я розповім, як ти хвалився, що виженеш мене з дому, коли помре батько, і подивлюся, чи не вижене він тебе першим.

Гіндлі Ерншо пожбурив у нього гирю — і влучив просто в груди; Гіткліф впав як підкошений, та зразу ж звівся на ноги, блідий та задиханий, і якби я його не вдержала, побіг би прямцем до хазяїна і, послуговуючись своїм фізичним станом, зміг би сповна насолодитись помстою.

— Ну то бери мого коня, циганча! — мовив юний Ерншо, — а я молитимусь, щоб ти скрутив собі на ньому шию. Бери його, ти, проклятий жебрацький слизень! Забери в мого батька все, що він має,— тільки тоді він побачить, хто ти є насправді, чортів виродку! Бери-бери, сподіваюсь, він тобі виб'є всі твої мізки!