Гортон хвилину стояв мовчки, важко дихаючи. Він намагався побороти жорстоку образу і лють, а це — справа нелегка. Я повів себе, як личить джентльменові,— ніби не помітивши його збентеження, відійшов до дверей і звідти милувався на краєвид, що постав перед моїми очима. Ерншо, наслідуючи мій приклад, вийшов із кімнати, та за мить повернувся з оберемком книг, які жбурнув Катрині на коліна, вигукнувши:

— Візьміть! Не хочу я про них ні чути, ні думати, ні їх читати!

— Тепер вони мені також не потрібні,— відповіла вона. — Вони будуть пов'язані з вами, і я їх зненавиджу.

Вона розгорнула одну, в яку зазирала, мабуть, досить часто, і прочитала один уривок, наслідуючи повільну манеру читання початківця; потім засміялась і кинула книжку.

— Ось послухайте, — дражнячись, промовила вона й почала таким самим тоном читати напам'ять вірші старовинної балади.

Але тут самолюбство Гортона не витримало. Я почув — і в душі не засудив цього, — як він, давши волю рукам, приборкував її гострий язичок. Мала відьмачка зробила все, що могла, щоб зачепити вразливу, хоч і не шляхетну гордість свого кузена, і він не міг віддячити їй інакше, ніж скориставшись фізичною силою. Потому він зібрав книжки і пожбурив їх у вогонь. По його обличчю я бачив, якого болю йому завдало це жертвопринесення. Я розумів, що він, поки книжки палають, думає про втіху, яку з них отримував, і про той тріумф і дедалі більшу радість, які вони мали принести йому в майбутньому. Мені здалося, ніби я здогадуюсь, що спонукало його до цих потаємних занять. Він жив у світі цілоденної праці і грубих звіриних розваг, поки не зустрів Катрини. Присоромлений її кпинами та сповнений надії на її похвалу, він наважився зробити перший крок на шляху до вищих поривань; і замість захистити його від глумів і нагородити схваленням, його спроби піднятися привели до цілком протилежних наслідків.

— Так, оце тільки й користі з них для такого бидла! — вигукнула Катрина, облизуючи розбиту губу і обурено спостерігаючи, як горять книжки.

— А вам краще стулити рота, — розлючено мовив Гортон. Від хвилювання він не зміг більше нічого сказати й кинувся до дверей; я відступив, аби дати йому дорогу. Та ледве він переступив поріг, містер Гіткліф, входячи знадвору, перепинив його і, поклавши руку парубкові на плече, спитав:

— Що сталося, мій хлопчику?

— Нічого, нічого, — проказав Гортон і рвонувся геть, щоб впитися своїм горем на самоті.

Гіткліф провів його поглядом і зітхнув.

— Буде дивно, якщо я зраджу самого себе, — прошепотів він, не помітивши, що я стою позаду нього. — Та коли я хочу У побачити в його обличчі батьківські риси, я з кожним днем усе ясніше бачу її. Якого біса він так схожий на неї? Мені цього не витримати.

Він опустив очі й у задумі ввійшов до будинку. Я помітив на його обличчі неспокійний, тривожний вираз, якого не було раніше; до того ж він наче змарнів. Невістка, побачивши його у вікно, відразу ж утекла до кухні. Я залишився один.

— Радий бачити, що ви знову можете виходити надвір, містере Локвуд, — сказав він у відповідь на моє привітання, — почасти з егоїстичних міркувань: не думаю, що легко знайду вам заміну в цій пустці. Я не раз дивувався, що привело вас сюди!

— Боюся, лише миттєва примха, сер, — відповів я, — подібна до тої, що тепер так тягне мене звідси поїхати. На тому тижні я вирушаю до Лондона. Мушу вас попередити, що я не маю жодної охоти утримувати за собою Трашкрос-Грейндж довше річного терміну, про який ми з вами домовлялися. Думаю, я більше тут не мешкатиму.

— О, справді? Набридло скніти вдалині від світської суєти, чи не так? — мовив він. — Та якщо ви прийшли випрохувати, щоб я звільнив вас від платні за дім, у якому ви не проживатимете, ви даремно вибралися на цю прогулянку: я ніколи не роблю поблажок своїм боржникам.

— Я не збираюся нічого випрохувати! — вигукнув я, украй роздратований. — Якщо волієте, я можу розрахуватися з вами відразу, — і я витяг із кишені чекову книжку.

— Ні, ні,— спокійно відповів той. — Того, що ви лишите по собі, стане, щоб відшкодувати ваші борги, якщо ви не повернетесь; я не поспішаю. Сідайте і пообідайте з нами. Гість, який не набридає візитами, заслуговує на гостинний прийом. Катрино, накривай на стіл; де ти ходиш?

Катрина внесла на таці ножі й виделки.

— Можеш пообідати з Джозефом, — буркнув Гіткліф, — і сиди на кухні, поки гість не піде.

Вона беззастережно виконала його наказ — мабуть, у неї не було спокуси опиратися. Перебуваючи в товаристві селюків і мізантропів, вона навряд чи могла оцінити людей вищого стану, коли їй траплялось таких зустріти.

Розділивши невеселу трапезу з містером Гіткліфом, похмурим і мовчазним, — по один бік, і з Гортоном, німим як стіна, — по другий, я поспішив відкланятись. Я хотів вийти через задні двері, щоб востаннє побачити Катрину і ушпетити старого Джозефа. Але Гортону звеліли привести мого коня, і хазяїн сам провів мене до дверей — тож моєму бажанню не суджено було здійснитись.

«Як тоскно минає життя в цьому домі! — міркував я, їдучи верхи додому. — І якої романтики — чарівнішої від казки — воно було б сповнене для місіс Лінтон Гіткліф, якби ми з нею поєднались, як того бажала її добра доглядальниця, і разом поринули у вир міста!»

Розділ тридцять другий

1802. У вересні я отримав запрошення спустошити на полюванні луки свого друга на півночі, і по дорозі до його маєтку несподівано опинився за п'ятнадцять миль од Гімертона. Конюх придорожнього заїзду напував моїх коней, коли поруч проторохтів віз, навантажений зеленими, щойно вижатими снопами вівса; і конюх завважив:

— Оце видко, що з Гімертона — вони завше так із жнивами: в людей у коморі, а в них у полі!

— Гімертон? — перепитав я; моє життя в тій місцині вже здавалося мені далеким сном. — О, знаю! І далеко це звідси?

— Миль чотирнадцять буде, все по пагорбах; туди й шляху немає,— відповів він.

Щось раптом підштовхнуло мене завітати до Грейнджу.

Було ще рано, і я подумав, що краще переночувати у власному домі, ніж у готелі; до того ж можна буде за один день владнати всі справи з моїм орендодавцем, аби потім іще раз навмисно не приїздити. Трохи спочивши, я відправив свого У служника розпитати дорогу до цього селища. Геть зморивши наших коней, ми здолали всю відстань години за три.

Я залишив служника в селищі, а сам пішов униз долиною.

Сіра церква, здавалося, ще більше посіріла, самотній цвинтар видавався іще самотнішим. Я бачив, як вівці, що забрідали з пасовиська, поскубують ріденьку траву на могилах. Був чудовий теплий день — чи не занадто теплий, як для подорожі. Та спека не заважала мені милуватися дивовижною красою довкола; якби я побачив цей краєвид у серпні, він, певно, спокусив би мене провести місяць у його самотині. Взимку немає нічого сумнішого, а влітку — нічого гарнішого за оці долини, оточені пагорбами, і ці горді узгір'я у вересовому вбранні.

Я дістався до Грейнджу ще до темряви і постукав у двері; але всі мешканці, певно, переселились у задні кімнати — так я подумав, дивлячись на тонку голубувату цівку диму, що вилася з кухонного димаря, — і ніхто не почув мого стуку. Я в'їхав на подвір'я. У піддашку сиділа з плетивом дівчинка років дев'яти-десяти, а на ґанку, згорбившись, куняла з люлькою в зубах підстаркувата жінка.

— Місіс Дін удома? — спитав я в старої.

— Місіс Дін? Нє! — відповіла вона. — Вона тута не живе. Вона отам-о нагорі, у Перевалі.

— А ви — тутешня покоївка? — вів я далі.

— Атож, — згодилася вона, — доглядаю панські покої.

— Ну а я — містер Локвуд, хазяїн. Думаю, мені тут знайдеться місце? Я б хотів переночувати.

— Хазяїн! — сполошилася вона. — Отакої, та хто ж знав, що ви приїдете! Ви б хоч загодя сповістили! Бо в хаті ж і вогко, й накидано, — страшне що робиться!

Вона кинула люльку і, бідкаючись, пошкандибала в дім; дівчинка побігла слідом, а я ввійшов за нею. Пересвідчившись, що стара сказала правду, та ще й ледь розуму не стеряла від моєї нежданої появи, я попросив її заспокоїтись: я А залюбки піду на прогулянку, а вона тим часом нехай підготує мені куточок у вітальні, щоб я повечеряв, і спальню, щоб мені було де ночувати; і хай не розводиться з прибиранням: усе, що мені потрібне, — це вогонь у коминку та суха постіль. Стара відразу ж почала метушитись, і хоч і полізла до коминка з помелом замість кочерги та й ще деяке інше своє приладдя використовувала геть не до ладу, я вірив, що, так ревно взявшись до діла, вона встигне все влаштувати до мого повернення. А прогулятись я вирішив до Буремного Перевалу. Та, мудрий по шкоді, повернувся, ледве вийшовши з воріт.

— Як там зараз у Перевалі, все гаразд? — спитав я.

— Та начебто, — відповіла стара, прослизнувши повз мене з пательнею, повною жару.

Я хотів спитати, чому місіс Дін покинула Грейндж, та неможливо було затримувати жінку в таку вирішальну мить. Тому я повернувся, ступив за поріг і неквапно рушив дорогою. Коли я вийшов із парку і почав підніматися вгору кам'янистою стежкою, що вела до будинку Гіткліфа, за спиною в мене згасала вечірня зоря, а попереду дедалі яскравіше сяяв у ніжному серпанку молодий місяць, і перш ніж удалині замайорів дім, від денного світила лишилася тільки тьмяна бурштинова смужка на заході. Однак при чарівливому сяйві місяця я бачив кожний камінь на стежці і кожну стеблинку в траві. Мені не довелося ні лізти через мур, ні стукати у ворота — вони слухняно подалися під моєю рукою. Це щось нове, подумав я. Від затишної тіні садових дерев віяло духмяними пахощами матіоли та козолисту. Двері й вікна будинку були прочинені, і все ж, як це водиться в багатій на вугілля місцині, яскравий відблиск вогню червоно палахкотів над димарем;це видиво так милує око, що заради нього можна стерпітий надмірну задуху в домі. Проте дім у Буремному Перевалі досить великий, і в ньому є куди сховатися від задухи; так, нинішні його мешканці влаштувалися біля одного з вікон. Я побачив їх і почув їхню розмову ще до того, як увійшов, і тому став дивитися й слухати. До цього мене спонукала не У лише цікавість, а й заздрість, що, поки я зволікав на порозі, дедалі зростала.