— Якщо панич Лінтон помре, — заперечила я, — а його здоров'я дає-таки підстави цього боятися, — Катрина стане єдиною спадкоємицею.

— Ні, не стане, — відповів він. — У заповіті про це нічого не сказано, і власність Лінтона перейде до мене. Але, щоб уникнути тяжби, я вирішив поєднати їх — і будь-що цього доб'юся.

— Ля вирішила, що, поки я жива, вона більш ніколи не А ступить на поріг цього дому, — сказала я, коли ми підійшли до воріт, де чекала Кеті.

Гіткліф звелів мені заспокоїтись і, пройшовши попереду нас стежиною, поспішив відчинити двері. Моя юна леді час від часу поглядала на нього, ніби вагаючись, якої їй слід бути думки про нього; але він посміхнувся, зустрівши її погляд; а я мала дурість сподіватися, що пам'ять про матір дівчини не дозволить йому чинити їй зло! Панич Лінтон стояв біля вогнища. Він, мабуть, щойно повернувся з прогулянки, бо ще не зняв капелюха і гукав до Джозефа, щоб той приніс йому сухі черевики. Він був високим, як на свій вік, адже йому ще й шістнадцяти не сповнилося, мав тонкі риси обличчя, а очі, здавалося, стали яскравішими, хоч це був лише хвилинний блиск, викликаний прогулянкою на свіжому повітрі.

— Ну, хто це? — спитав містер Гіткліф, звернувшись до Кеті. — Не впізнаєте?

— Ваш син? — вона нерішуче переводила погляд з одного на другого.

— Так, — відповів він. — Та хіба ви вперше його бачите? Подумайте! Еге, коротка ж у вас пам'ять! Лінтоне, а ти не впізнаєш свою кузину, якою всіх нас просто замучив — так тобі кортіло її побачити?

— Лінтон?! — скрикнула Кеті, спалахнувши дитячою радістю. — Це малий Лінтон? Вищий за мене! Ви справді Лінтон Гіткліф?

Юнак ступив до неї і відрекомендувався. Вона палко розцілувала його, і вони подивились одне на одного, зачудовані зміною, що торкнулася кожного з них. Катрина виросла над звичайно; її фігура була водночас пишна й струнка, пружна, мов сталева дротина, і вся вона так і променилася життєвою ці силою. Зовнішність і рухи панича Лінтона були мляві й кволі,до того ж він був надзвичайно худий. Але в його манерах вчувалася грація, що пом'якшувала ці вади і робила його навіть й привабливим. Засвідчивши йому свою любов і приязнь, його кузина підійшла до містера Гіткліфа, що застиг біля дверей, У розподіляючи свою увагу між подіями всередині кімнати та за її межами — тобто вдавав, що його цікавить лише останнє, а насправді стежив тільки за першим.

— Отже, ви мій дядечко! — вигукнула вона і потяглася цілувати його. — Ви мені відразу сподобалися, хоч спершу й сердилися на мене. Чому ви з паничем Лінтоном не приходите у Грейндж? Жити по сусідству всі ці роки і не завітати до нас — це якось дивно; чому ви так поводилися?

— Я бував у Грейнджі навіть частіше, ніж треба — ще до вашого народження, — відповів він. — А потім… хай йому чорт! Якщо вам хочеться когось цілувати, для цього є малий Лінтон; а дарувати поцілунки мені — то марний клопіт.

— Ти недобра, Неллі! — вигукнула Кеті, обравши мене наступним об'єктом своїх бурхливих пестощів. — Зла Неллі! Не пускала мене сюди! Але тепер я щоранку ходитиму на цю прогулянку, — можна, дядечку? А колись і тата візьму з собою. Ви ж будете раді нас бачити?

— Звичайно! — відповів дядько, ледве приховавши огиду, яку збудила в нього думка про таких гостей. — От що, — продовжував він, ступивши до юної леді. — Я подумав і вирішив, що краще буде вам сказати відверто: містер Едгар Лінтон ставиться до мене упереджено. Колись ми з ним ворогували не по-християнськи жорстоко; і якщо ви скажете йому, що сюди заходили, він накладе вето на всі подальші візити. Тому вам не слід у цьому зізнаватись, коли ви не хочете втратити можливість бачитися зі своїм кузеном. Самі приходьте, якщо хочете, тільки не розповідайте про це батькові.

— А чому ви ворогували? — спитала Кеті, одразу похнюпившись.

— Він вважав, що я надто бідний, аби одружитися з його сестрою, — відповів Гіткліф, — і не міг змиритися з тим, що й вона все-таки вийшла за мене: це зачепило його гордість, а такого він ніколи не подарує.

— Це дуже негарно! — мовила юна леді. — Колись я так йому й скажу. Але ж ми з паничем Лінтоном не втручалися до вашої ворожнечі! Добре, я не буду сюди приходити; нехай тоді він приходить до Грейнджу.

— Для мене це надто далеко, — промимрив її кузен. — Пройти чотири милі — це мене просто вб'є! Ні, краще ви сюди приходьте, міс Катрино, — так, іноді; тільки не щоранку, а раз або двічі на тиждень.

Батько зміряв сина поглядом, сповненим ядучої зневаги.

— Боюся, Неллі, мені з цим не впоратись, — прошепотів він до мене. — Міс Катрина, як зве її цей тюхтій, побачить, чого він вартий, і пошле його під три чорти. Ет, якби це був Гортон! Знаєш, я разів двадцять на день згадую про нього з теплотою в серці, попри всі його приниження; я любив би цього хлопця, якби він був кимось іншим. Але її любов йому не загрожує; тож хай трохи подражнить цього пуголовка, якщо той сам не прийде до тями. Ми так собі гадаємо, що Лінтонові дай Боже дотягти до вісімнадцяти років; ох, та хай йому абищо, нудисвітові! Сушить собі ноги, а на неї й не позирне! Лінтоне!

— Що, батьку? — відгукнувся хлопець.

— Ти не хочеш розважити свою кузину? Хоча б кролів їй покажи або ластівчині гнізда. Потім перевзуєшся; а зараз піди з нею в садок чи до стайні, хай подивиться на твого коня.

— А може, ви б посиділи біля вогню? — звернувся малий Лінтон до Кеті, і його тон відверто свідчив про небажання ворушитись.

— Не знаю, — відповіла Кеті, кидаючи знудьгований погляд на двері: їй вочевидь не хотілося скніти в чотирьох стінах.

Він лишився сидіти на місці, тільки присунувся ближче до вогню. Гіткліф підвівся і пройшов до кухні, а звідти — на подвір'я, гукаючи Гортона. Той обізвався, і за хвилю вони повернулися разом. Хлопчина щойно вмився — щоки в нього розрум'янилися, волосся було мокре.

— О, дядечку, я хотіла вас спитати, — почала міс Кеті, згадавши слова служниці,— адже він мені не кузен?

— Чому ж, — відповів Гіткліф, — він небіж вашої матінки. Він вам не подобається?

Катрина знітилася.

— Хіба він не гарний хлопець? — продовжував Гіткліф. Маленький нечема підвівся навшпиньки і щось прошепотів дядечкові на вухо. Той розсміявся; Гортон спохмурнів. Я зрозуміла, що він був дуже підозріливим і всюди вбачав зневагу до себе, вочевидь, здогадуючись, як його упосліджено. Але його хазяїн, чи то опікун, зумів розвіяти його підозри, вигукнувши:

— Тобі, Гортоне, поталанило більше, ніж нам! Вона каже, що ти… як там? Ну, одне слово, щось-таки дуже схвальне. Отак! Прогуляйся з нею по фермі. І затям собі — поводитися треба, як личить джентльменові: не лаятися, не витріщатися на леді, коли вона на тебе не дивиться, і не відвертатись, якщо вона заговорить до тебе; а як сам надумаєш говорити, не мимри собі під носа і не тримай руки в кишенях. Ну, йди і розважай її, як умієш.

Він нагледів парочку, коли вони проходила повз вікна. Ерншо відвернувся від своєї супутниці і, здавалося, вивчав знайомий пейзаж із зацікавленням мандрівника або живописця. Катрина ковзнула по ньому поглядом, у якому не відчувалося захоплення; потім почала роззиратися довкола в пошуках іншого предмета, вартого її уваги, і весело крокувала вперед, тихенько наспівуючи, щоб заповнити вимушену мовчанку.

— Я йому зав'язав язика, — зауважив Гіткліф. — Він тепер і писнути не посміє. Неллі, ти пам'ятаєш мене в його віці — ні, кількома роками молодшим? Що, я теж був таким дурником — таким дурилом, як сказав би Джозеф?

— Навіть гіршим, — відказала я, — бо ви були ще й А вовкуваті.

— Він мене вельми втішає,— продовжував Гіткліф, міркуючи вголос. — Бо виправдав мої сподівання. Якби хлопець був дурнем від народження, я б і вполовину так не радів. Але Гортон не дурний, і я співчуваю кожному з його почуттів, бо колись відчував те саме. Я достеменно знаю, як він страждає зараз; і це тільки початок його страждань. Йому ніколи не видертись із цієї багнюки хлопського невігластва. Я його тримаю міцніше, ніж отой мерзотник, його батько, тримав мене: Гортон хизується своїм бидляцтвом. Я навчив його зневажати все, що відрізняє людину від бидла, як неміч і дурість. Тобі не здається, що Гіндлі пишався б своїм сином, якби міг його побачити? Майже так само, як я пишаюся своїм? Щоправда, тут є різниця: один — золото, яким мостять бруківку, а інший — олово, відполіроване до блиску, щоб замінити ним срібло. В моєму немає нічого цінного, і все ж завдяки мені з цього розтелепи буде хоч якесь пуття; а син Гіндлі мав першостатейні якості, але тепер вони втрачені, бо в них немає потреби. Мені нема про що шкодувати, а от йому було б про що, і я це знаю краще за будь-кого! А найприємніше в цьому те, що Гортон просто прикипів до мене душею! Ти, мабуть, згодишся, що тут я переміг Гіндлі. Якби цей негідник постав із могили, щоб помститися мені за кривду, завдану його синочку, я б отримав неабияку втіху, дивлячись, як син дає чосу батькові — за те, що той посмів чіпати його єдиного на світі друга!

Гіткліф глумливо захихотів. Я не відповіла — та він і не чекав відповіді. Між тим Гіткліф-молодший, що сидів надто далеко від нас, аби чути нашу бесіду, почав виявляти деяке занепокоєння — можливо, шкодуючи, що зі страху втомитися позбавив себе товариства Катрини. Батько помітив, що його стривожений погляд раз у раз шугає до вікна, а рука нерішуче тягнеться до капелюха.

— Вставай, лежню! — вигукнув він із удаваною сердечністю. — І бігом за ними! Вони ще тільки на розі, біля вуликів.

Панич Лінтон зібрав усі свої сили і відклеївся від коминка.

Віконниці були розчинені, і коли він вийшов, я почула, як Кеті питає свого нетовариського супутника, що означає напис над дверима. Гортон витріщився на літери і почухав потилицю, мов справжній селюк.

— Та якась бісова писанина, — мовив він. — Я не можу її вчитати.

— Не можете прочитати? — вигукнула Катрина. — Прочитати я можу сама: це по-англійському. Але я хочу знати, чому це тут написано.