Емілія Бронте - Буремний Перевал

Лист із чорною облямівкою сповістив нас про день повернення хазяїна. Ізабелла померла, й він написав мені, щоб я замовила жалобне вбрання для його доньки та облаштувала кімнату для його племінника. Катрина нетямилася від радощів, що скоро побачить тата, і в захваті ділилася зі мною здогадами про незчисленні чесноти свого «справжнього» кузена. Нарешті настав вечір дня їхнього очікуваного приїзду. Зранку вона клопоталась у своїх дитячих справах, а зараз, вдягнена у нову чорну сукенку (бідне дитя! тітчина смерть не збудила у ній справжнього смутку), вона не відставала від мене, поки не вмовила спуститися разом із нею на дорогу — стрічати.

— Лінтон Гіткліф лише на півроку молодший за мене, — А щебетала вона, поки ми неквапно походжали по горбистому моховинню у затінку дерев. — Як це буде чудово, гратися разом! А тьотя Ізабелла надіслала таткові пасемце його волосся, воно в нього таке гарне: світліше від мого, зовсім як льон, і таке ж тонюсіньке. Я поклала його в маленьку скляну коробочку і часто думала, яке це щастя — побачитися з тим, кому воно належить. Ой! Я щаслива… І татко, любий, любий таточко! Чуєш, Неллі, давай наввипередки! Ну, біжімо!

Вона бігла, і поверталась, і бігла знов, і так багато разів, поки я своєю статечною ходою наблизилася до брами. Тоді дівчинка всілася на приступці біля стежки і спробувала терпляче чекати, але це виявилося неможливим: не могла й хвилини тихо посидіти.

— Як вони довго! — вигукувала вона. — Ой, я бачу куряву на дорозі — це вони! Ні? Коли ж вони будуть тут? А можна нам пройти ще трохи? Півмилі вперед, Неллі, лише на півмилечки! Ну, скажи «так!» Он до тих беріз на узбіччі!

Я була несхитною. І от нарешті її муки скінчилися: в полі нашого зору з'явилася карета. Міс Кеті завищала і простягла руки, ледве забачивши у вікні батькове обличчя. Він вийшов із карети майже так само схвильований, як і вона, і збігло чимало часу, поки вони змогли думати ще про когось, окрім самих себе. Поки вони втішались одне одним, я зазирнула до карети, щоб подбати про малого Лінтона. Він дрімав у кутку, загорнутий у теплий хутряний плащ — наче взимку. Бліде, кволе, зманіжене хлоп'я, що його можна було б прийняти за меншого брата хазяїна — така була між ними схожість. Але в його вигляді все свідчило про виняткову вередливість, якої Едгар Лінтон ніколи не мав. Едгар побачив, що я дивлюся на хлопчика, і замахавши руками, наказав мені тихенько прихилити двері ці та залишити хлопця у спокої, бо в дорозі він геть зморився. Кеті дуже хотілося хоч одним оком зазирнути досередини, але батько звелів їй іти, і вони повільно рушили собі парковою стежкою, а я поквапилася віддати розпорядження прислузі. — Послухай, люба, — сказав містер Лінтон своїй доньці, коли вони зупинилися на парадному ґанку. — Твій кузен не такий міцний і жвавий, як ти, і він зовсім недавно втратив матір — не забувай цього. Тому не слід чекати, що він одразу ж почне бавитися та ганяти разом із тобою. І не втомлюй його розмовами: дай йому спокій хоч цього вечора, гаразд?

— Так, так, любий таточку, — відповіла Катрина. — Але мені так хочеться його побачити, а він навіть не визирнув.

Карета зупинилася, сонька збудили, і дядько виніс його на руках та поставив на землю.

— Лінтоне, це твоя кузина Кеті,— мовив він, вкладаючи одну в одну їхні малі руки. — Вона вже любить тебе, і ти, будь ласка, не плач сьогодні, щоб її не засмучувати. Веселіше дивися! Подорож скінчено, можеш відпочивати і бавитись, як душа забажає.

— Тоді дозвольте мені піти до ліжка, — відповів хлопчик, ухилившись від обіймів Катрини, і підніс руку до очей, попереджуючи сльози, що несподівано з'явились в його очах.

— Ну, ну, будьте розумничком, — прошепотіла я й повела його в дім. — А то ще й вона заплаче — дивіться, як їй вас шкода!

Не знаю, чи то з жалю, чи ні, але лице його кузини стало таким же смутним, як і в нього, і вона підбігла до батька. Всі троє ввійшли в дім і піднялися до бібліотеки, де стіл уже був накритий до чаювання. Я зняла з Лінтона Гіткліфа плаща й капелюха і всадовила його на стільці біля вогню. Заледве вмостившись, він знову заплакав. Хазяїн спитав його, в чім річ.

— Я не можу сидіти на стільці,— шморгав хлопчик.

— Тоді ляж на канапі, а Неллі принесе тобі чай, — терпляче відповів його дядько.

Видно було, що дорогою він намучився зі своїм вередливим й хирлявим підопічним. Лінтон спроквола поплентався?» до канапи і ліг. Кеті зі своєю чашкою сіла на пуфику біля нього. Спершу сиділа мовчки, та її вистачило ненадовго: А вона вирішила зробити зі свого малого кузена ту улюблену іграшку, якої так їй кортіло. Вона почала гладити його волосся, і цілувати його, і поїти чаєм зі свого блюдця, як немовля. Це йому сподобалося, бо ж він і справді був, наче мала дитина; його сльози висохли, а лице освітила подоба усмішки.

— О, йому тут буде чудово, — мовив хазяїн, спостерігаючи за ними кілька хвилин. — Чудово… якщо тільки нам пощастить його вберегти, Неллі. У товаристві однолітки він вмить пожвавиться; він захоче одужати й одужає.

«Отож, якщо пощастить його вберегти!» — міркувала я, і мені було прикро усвідомлювати, яка це хистка надія. І до того ж, гадала я, як отакий пестунчик житиме у Буремному Перевалі? З такими товаришами і вчителями, як Гортон і його батько!

Все вирішилося дуже скоро — навіть швидше, ніж я очікувала. Після чаювання я відвела дітей нагору і, дочекавшись, поки Лінтон засне — доти він не хотів мене відпускати, — спустилася вниз. Я саме стояла біля столика в передпокої, запалюючи нічника для містера Едгара, коли з кухні прибігла служниця і сповістила мене, що слуга старшого Гіткліфа, Джозеф, бажає поговорити з хазяїном.

— Спершу я спитаю, чого він хоче, — мовила я, стривожившись. — Не годиться турбувати людей о такій годині, та ще коли вони з дороги! Не думаю, що хазяїн зможе його прийняти.

Джозеф виткнувся з кухні і, поки я говорила, прошкандибав до передпокою. Він був у недільній одежі, до того ж прибрав найпобожнішу й найкислішу свою міну і, тримаючи в одній руці капелюха, а в другій — ціпка, ретельно витирав об килимок черевики.

— Доброго вечора, Джозефе, — холодно мовила я. — Що вас привело сюди пізньої ночі?

— Це мені тре' до містера Лінтона побалакати, — відповів він, недбало відмахнувшись од мене.

— Містер Лінтон збирається спочивати, і якщо ви не в якійсь надзвичайній справі до нього, я певна, що він вас не слухатиме. Краще сідайте отут і скажіть мені, в чому річ.

— Де його кімната? — наполягав старий, шугаючи очима по зачинених дверях.

Я збагнула, що він відмовляється від мого посередництва, і дуже неохоче пішла до бібліотеки, де, сповістивши про невчасний візит, порадила відіслати його до завтра. Але містер Едгар Лінтон не встиг зголоситися на мою пропозицію, оскільки Джозеф, що йшов за мною назирці, попнувся до кімнати і, розсівшись біля дальнього кінця столу та охопивши обіруч набалдашник свого ціпка, заговорив войовничим тоном — ніби наперед передбачаючи незгоду:

— Гіткліф прислав мене по свого хлопця і велів не вертатись без нього.

Едгар Лінтон якусь хвилю мовчав, спохмурнівши на виду: він і так пожалів би дитину, але, пам'ятаючи сподівання й страхи Ізабелли та її постійну тривогу за сина, якого вона залишила на його нагляд, був дуже засмучений вимогою віддати хлопчика і гарячково шукав можливості уникнути цього. Але жодного виходу не було: якби він дав зрозуміти, що хоче лишити небожа в себе, Гіткліф тим паче став би наполягати на своєму; отже, він мимоволі мусив скоритися. Проте будити хлопчика зараз він не захотів.

— Скажіть містеру Гіткліфу, — холодно відповів він, — що його син прийде до Буремного Перевалу завтра. Він уже спить і надто втомлений, щоб зараз іти в таку далеч. Ви можете також сказати йому, що мати Лінтона Гіткліфа довірила його моїм турботам, і наразі його здоров'я в дуже непевному стані.

— Нє! — вигукнув Джозеф, стукнувши ціпком об підлогу й і набираючи поважного вигляду. — Нє! Його матір — то для Гіткліфа невелике цабе, та й ви так само; але він хоче взяти А свого хлопця, і я його забираю — та й по всьому!

— Сьогодні ви його не заберете! — рішуче відповів Едгар Лінтон. Йдіть звідси і передайте своєму хазяїнові мою відповідь. Неллі, проведіть його вниз. Ідіть!..

І, схопивши розлюченого старого за руку, він випхав його з кімнати і замкнув двері.

— Ото добре! — заверещав Джозеф, шкутильгаючи геть. — Завтра він сам до вас прийде, тоді виганяйте його, як посмієте!

Побоюючись, що це віщування справдиться, містер Едгар Лінтон наказав мені зранку відвезти хлопця до Буремного Перевалу на поні міс Катрини, кажучи:

— Оскільки ми не матимемо впливу на його подальшу долю, добре чи зле вона складеться, не кажіть моїй доньці, куди він поїхав. Вона все одно не зможе з ним зустрічатись, і краще їй не знати, що кузен живе поблизу; в іншому разі вона розхвилюється і захоче піти до Перевалу. Просто скажіть, що його батько нагло послав по нього і хлопець був змушений нас покинути.

Панич Лінтон дуже неохоче встав о п'ятій ранку; йому було ще неприємніше було дізнатися, що треба знову вирушати в дорогу. Намагаючись втішити його, я сказала, що він проведе деякий час зі своїм батьком, містером Гіткліфом, який так скучив за сином, що не захотів відкладати зустрічі й чекати, поки він відпочине з дороги.

— Мій батько? — вигукнув спантеличений хлопець. — Мама ніколи не казала, що в мене є батько. Де він живе? Я б краще лишився в дядечка.

— Він живе неподалік від Грейнджу, — відповіла я, — за отими пагорбами: тут недалечко, ви зможете ходити сюди пішки, як трохи зміцнієте. І маєте радіти, що поїдете додому і побачите свого тата. Постарайтеся його полюбити, як ви любили вашу матінку, тоді й він вас полюбить.