— Дуже добре, міс! — вигукнула я, приховуючи радість під маскою гніву. — Тепер я вас більш нікуди не відпущу, поки не повернеться ваш тато. Ви в мене й за поріг не ступите, капосне ви, неслухняне дівчисько!

— Ой, Неллі! — весело скрикнула вона, зістрибнувши з крісла, і підбігла до мене. — Я тобі розповім таку чудову історію! То ти мене все-таки знайшла… Ти бувала тут коли-небудь раніше?

— Одягайте вашого капелюшка, — мовила я, — і хутко мені додому! Ви мене дуже засмутили, міс Кеті; дуже ви негарно поводитесь! А пхинькати нема чого: це мені не відшкодує того страху, що я натерпілася, поки оббігала всю округу! Ви лишень подумайте, як містер Лінтон мене застерігав не випускати вас із парку; а ви нишком тікаєте! Тепер видно, що ви за хитра лисичка, і ніхто вам більше не йнятиме віри.

— А що я зробила? — схлипнула вона, заскочена зненацька. — Тато нічого мені не казав, і він не буде мене сварити, Неллі, він ніколи не сердиться, як ти!

— Ну-бо, ходімо! — квапила я. — Дайте я зав'яжу вам стрічки. І годі вам комизитись! Ой, сором який! Тринадцять літ дівчині, а так вередує!

Я сказала так, бо вона скинула з голови капелюшка і відскочила від мене подалі, до коминка.

— Ні,— втрутилася служниця, — це гарна дівчинка, ви вже не сваріться на неї, місіс Дін. То ми її втримали: вона хотіла відразу ж їхати додому, аби ви там не сполошилися. Гортон схотів її провести, а я подумала, що так воно й краще буде: місця тут дикі, самі пагорби довкола. Гортон упродовж усієї розмови стояв, застромивши руки до кишень, надто знічений, аби говорити, хоча з його погляду здавалося, що моє вторгнення для нього є не надто великою приємністю.

— Скільки вас можна чекати? — вела я далі, не звертаючи уваги на втручання служниці. — За десять хвилин звечоріє. Де ваш поні, міс Кеті? І де Фенікс? Я вас тут покину, якщо ви не поквапитеся, тож будьте ласкаві!

— Поні на подвір'ї,— відповіла вона, — а Фенікса замкнули. Його покусали — і Чарлі також. Я хотіла тобі про все розповісти, але ти не в гуморі й тому на це не заслуговуєш.

Я підняла капелюшка і збиралася знов надягти його на неї, але вона, побачивши, що всі довкола на її боці, почала бігати від мене по всій кімнаті; я кинулась її ловити, а вона вислизала, мов мишеня, — то за крісло сховається, то за стіл, і попід ними, і через них вистрибує,— а мені, певна річ, не личило за нею ганятися. Гортон і жінка сміялись, і вона також, і розходилася ще більше — доки я, по-справжньому розсердившись, не гримнула на неї:

— Ну, гаразд, міс Кеті! Та якби ви знали, чий це дім, ви б раді були вибратися звідси!

— Це дім вашого батька, так? — мовила вона до Гортона.

— Ні,— відповів він, дивлячись собі під ноги, і зашарівся від сорому.

Він не міг довго дивитися їй в очі, хоч вони і були такими схожими на його власні.

— А чий тоді — вашого хазяїна? — спитала вона. Він почервонів іще дужче — вже через інше — промимрив якусь лайку й відвернувся.

— А хто тут хазяїн? — не вгавало вперте дівча, тепер уже причепившись до мене. — Він увесь час казав: «наш дім», «наші люди», і я думала, він хазяйський син. Він ні разу не сказав на мене «міс»; а мусив би, якщо він слуга, правда?

Гортон почорнів як хмара, слухаючи це дитяче базікання. Я мовчки трусонула її, а згодом нарешті спромоглася зібрати у дорогу.

— Тепер дай мені мого коня, — мовила вона, звертаючись й до невідомого ще їй родича, мов до одного з хлопчаків при стайні у Грейнджі.— І можеш поїхати зі мною. Я хочу побачити, де встає з болота щезник, і послухати про «мавок», як ти їх називаєш; але ворушися! Чого ти став? Дай мені коня, кажу!

— Хай тебе чорти візьмуть, перш ніж я стану твоїм слугою! — гаркнув Гортон.

— Візьмуть що?… — здивовано перепитала Кеті.

— Чорти б тебе узяли, мала відьмо! — повторив він.

— Нумо, міс Кеті! Бачите, яке тут шляхетне товариство, — втрутилася я. — Люб'язне звертання до юної леді, що й казати! Заради Бога, не сперечайтеся з ним. Ходімо, пошукаємо самі вашу Мінні — і мерщій додому!

— Але ж, Неллі,— вигукнула дівчинка, втупивши в нього зачудований погляд, — як він сміє так розмовляти зі мною? Хіба він не мусив би слухатися моїх наказів? Ти, гидкий хлопчисько, я розкажу татові, що ти собі дозволяєш! А ну, бігом!

Не схоже було, що Гортон злякався цієї погрози. Сльози вмить навернулися на очі дівчинки.

— Ви, приведіть мого поні! — крикнула вона жінці.— І негайно випустіть мого собаку!

— Легше, міс, — відповіла та, — вам не завадило б навчитися чемно розмовляти. Хоч містер Гортон і не хазяйський син, він вам доводиться кузеном, а я вам прислуговувати не наймалася.

— Він — мій кузен? — вигукнула Кеті, зневажливо розсміявшись.

— Атож, — відказала служниця.

— Ох, Неллі, не дозволяй їм таке казати, — обурилася дівчинка. — Тато поїхав за моїм кузеном до Лондона; мій кузен — син джентльмена. А цей… — вона затнулася і зарюмала, прикро вражена самою думкою про таке родичання.

— Ну, годі-бо, тихіше! — прошепотіла я. — У людини може бути багато різних родичів, із того нема стиду; ніхто ж не змушує з ними триматися гурту, якщо вони нелюб'язні та злі. — Він… він не родич мені, Неллі! — трошки подумавши і ще дужче засмутившись, взялася за своє вона і кинулася до мене в обійми, ніби шукаючи захисту від такої страшної думки. У Я була дуже сердита й на неї, і на служницю за їхні взаємні одкровення, бо не мала жодного сумніву, що Гіткліфові перекажуть слова малої про поїздку містера Лінтона, і передчувала, що Катрина, тільки-но батько повернеться, зажадає від нього пояснень стосовно її такого грубого, невихованого родича. Гортон уже забув, що його принизливо прийняли за служку; його, здавалося, зачепила реакція Катрини. Підвівши поні до ґанку, він витяг із буди смішне клишоноге цуценя тер'єра і простягнув дівчинці, аби її втішити: годі, мовляв, не бери до голови! Ридання припинились — перестрашена, вона лиш поглянула на нього, а потім заплакала ще дужче.

Я не втрималася, щоб не всміхнутися на таку неприязнь до бідного хлопчини; то був ставний, дужий юнак, гарний із лиця, міцний і здоровий, але його одежа цілком відповідала його щоденним заняттям — роботі на фермі та гонитві по болотах за кролями та іншою дичиною. Проте мені здавалося, що обличчя Гортона виказує ліпші, ніж у батька, риси характеру: паростки добра, заглушені розрослими бур'янами, все ж таки свідчили про родючий ґрунт, який за інших, сприятливіших обставин міг би принести щедрий врожай.

Містер Гіткліф, я думаю, не збиткувався з нього фізично: загониста вдача хлопця оберігала його від таких утисків. У ньому не було й сліду тієї боязкої поступливості, яка в людині на зразок Гіткліфа пробуджує бажання цькувати й гнобити. Гіткліф удався до іншого підступу: він робив усе для того, щоб син Гіндлі виріс справжньою неотесаною твариною: хлопця не вчили читати й писати, не ганили його за погані звички, якщо тільки вони не дозволяли хазяїнові, не навертали на добро і не застерігали від злого. Мені доводилося чути, що Джозеф вельми прислуживсь у його розбещенні: твердолобий та недолугий старий нерозумно лестив і догоджав й хлопцеві, коли той був іще малим, бачачи в ньому нащадка старовинного роду. І так, як колись він звинувачував малих А Катрину Ерншо й Гіткліфа, що вони виводять із терпіння його хазяїна і своїм «неподобством» змушують того шукати розради в чарці, тепер він звалив провину за вади Гортона на того, хто загарбав його власність. Джозеф не зупиняв хлопця, хоч як би той не лаявся і як би паскудно не поводився. Старого, вочевидь, тішило, що Гортон ступив на кривий шлях і, простуючи ним, зрештою занапастить свою душу; він вважав, що винний у цьому буде Гіткліф: хай загибель Гортона буде на його совісті! І думка про це тішила Джозефа. Він прищепив хлопцеві гордість за своє ім'я та походження і, якби тільки міг наважитися, посіяв би ворожнечу між ним і теперішнім власником Перевалу. Але він відчував нездоланний, ледь не потойбічний жах перед хазяїном і виявляв свої справжні почуття лиш нечастим буркотінням і тихими зітханнями. А втім, я не так уже й добре обізнана з їхнім тогочасним життям: я розказую з чужих слів, а сама небагато бачила. Селяни казали, що містер Гіткліф «заощадливий» і тримає орендарів «у чорному тілі». Але будинок знову став охайним і затишним у дбайливих жіночих руках, і в його стінах більш не відбувалося таких вар'ятських сцен, як за часів Гіндлі. Хазяїн був надто відлюдькуватим, аби шукати товариства — доброго чи злого. Такий він і зараз.

Та у моїй історії головне не це. Міс Кеті відмовилася від спокутувальної жертви у вигляді цуценяти тер'єра і зажадала, щоб їй повернули її власних собак, Чарлі й Фенікса. Вони пришкутильгали, похнюплені, і ми вирушили додому, обидві у такому кепському гуморі, який тільки можна уявити. Я не могла допитатися у своєї малої пані, як вона провела день, почула тільки, що метою її паломництва, як я й здогадувалася, був Пеністон-Крег і що вона без ніяких пригод дісталася ці Буремного Перевалу, коли Гортонові трапилося вийти з воріт у супроводі собачої зграї, яка атакувала почет мандрівниці. Собаки добряче погризлися, перш ніж хазяї змогли їх втихомирити; так зав'язалося знайомство. Катрина розповіла Гортону, хто вона така і куди збирається, і попросила його У показати дорогу, а потому вмовила її провести. Він відкрив їй таємниці Печери фей і ще з десяток інших чудових місць. Але, зазнавши немилості, я не мала щастя почути розповідь про всі ті чудеса, які вона бачила. Мені вдалося лише зрозуміти, що проводир був їй вельми до душі, поки вона не образила його, повівшись із ним, як зі слугою, а служниця Гіткліфа не образила її, назвавши Гортона її кузеном. Та ще їй допекло його лихослів'я: для всіх у Грейнджі вона була «любонькою», «сонечком», «принцесою» і «янголятком» — аж раптом якийсь хлоп'як так її скривдив! Для неї це було незбагненним, і я добряче наморочилася, перш ніж домоглася в неї обіцянки не розповідати батькові про свою образу. Я пояснила їй, що він на дух не переносить усе, пов'язане з Буремним Перевалом, і що він дуже засмутиться, коли дізнається про її гостини. Та найбільш переконливими виявилися мої слова про те, що хазяїн страшенно розсердиться на мій непослух і вижене мене з дому. Кеті не могла цього допустити, тому вона дала мені слово і дотримала його, Хай там як, а вона була справжнє золотко!