— Годі-бо, місіс, не говоріть так швидко, — перервала я. — Ви порушите пов'язку, і знову кров зацебенить. Випийте-но чаю, зведіть дух, і годі вам сміятися: сміх зовсім не до речі в цій оселі — та ще у вашому стані!

— Беззаперечна істина, — відповіла вона. — Ні, ви погляньте на цю дитину! Чого вона весь час вищить? Приберить її куди-небудь, щоб я не чула; лише на годину, більше я тут не затримаюсь.

Я подзвонила і викликала служницю, щоб та забрала дитя; потім спитала Ізабеллу, що змусило її втекти з Буремного Перевалу в такому недоречному вигляді й куди вона збирається їхати, якщо не хоче лишитися з нами.

— Я й мусила б, і хотіла б лишитися, — відповіла вона, — щоб втішати Едгара й піклуватися про дитину; і тому, що Грейндж — мій рідний дім. Та кажу тобі, Гіткліф цього не дозволить! Гадаєш, він зможе спокійно дивитись, як я знову стаю сама собою? Знатиме, що ми тут живемо в мирі й спокої, і не вирішить отруїти наше життя? Ні! Я мала щастя переконатися в одному: він так мене ненавидить, що йому осоружно навіть бачити мене й чути мій голос; я помітила, що коли я входжу до кімнати, його лице мимоволі кривиться від ненависті; почасти тому, що він знає про мої підстави плекати те ж саме почуття до нього, почасти од його первісної до мене відрази. Цієї відрази достатньо, аби стверджувати з цілковитою певністю, що мій чоловік не ганятиметься за мною по всій Англії. І тому я маю поїхати звідси. Я вже зцілилася від свого колишнього бажання, щоб він убив мене, — хай краще себе вб'є! Він знищив мою любов, і тому тепер я стала вільною. Я ще пам'ятаю, як любила його; і смутно собі уявляю, що могла б любити його й досі, якби… Ні, ні! Навіть якби він справді мене покохав, диявольська вдача якось себе та виявить. У Катрини були на диво збочені смаки, якщо вона була такою прихильною до нього, знаючи його так добре! Чудовисько! а Він мусить бути стертий із лиця землі — і з моєї пам'яті!

— Тихше, тихше! Він усе ж таки людина, — мовила я. — Будьте милосердніші: є люди й гірші за нього!

— Він не людина, — відповіла вона, — і не заслуговує на моє милосердя. Я віддала йому серце, а він узяв його, зранив до смерті й віджбурнув геть. Люди відчувають серцем, Неллі; і відтоді як він убив моє серце, я не можу відчувати жаль до нього; і не буду, хоч би він про це благав із цієї ночі й до свого останнього дня, і плакав кривавими слізьми за Катриною! Ні, справді не буду, справді! — і вона ледь стрималася, щоб не заплакати; але відразу ж, змахнувши з вій сльози, повела далі: — Ти питала, що ж зрештою спонукало мене до втечі? Я була вимушена втекти — бо примудрилася розлютити його настільки, що лють у ньому подолала його звичну підступність. Висотувати нерви розпеченими кліщами — для цього потрібно більше холоднокровності, аніж щоби раз уперіщити по голові! Він зробився таким несамовитим, що забув про свою диявольську обачливість, якою так хвалився, й почав буянити. А мені подобалося його дражнити. І ця насолода приспала в мені будь-який страх за себе, тож я вирвалася на волю; якщо колись потраплю до його рук, хай помститься мені — я згодна!

Вчора, як ти знаєш, містер Гандлі Ерншо мав іти на похорон. Заради цього він навіть тримався тверезим — тобто помірно тверезим; не пішов спати осовілий о шостій ранку і не встав п'яний опівдні. А тому він прокинувся в поганому настрої, готовий іти до церкви так само, як на танці; і не пішов нікуди, а сів біля коминка і почав склянками хлебтати джин та бренді.

Гіткліф — я здригаюсь, коли проказую це ім'я! — десь блукав із минулої ночі до цього ранку; хто його годував — янголи чи його рідня в пеклі, не знаю; але з нами він не їв уже з тиждень. Він лише приходив додому на світанку й одразу замикався в себе; ніби хтось мріє втішатися його товариством! Там він молився на самоті, тільки божеством, до якого озивався, А був мертвий прах та попіл; а ім'я Бога він незбагненним чином згадував поруч з іменням свого пекельного батька! Скінчивши цю благовісну молитву — а бурмотів її, доки не захрипне, до втрати голосу, — він знову йшов геть; і куди б ти думала — до Грейнджу! Дивуюся, чому Едгар не покликав констеблів, щоб його взяли під варту! Щодо мене, то, як я не оплакувала Катрини, та все ж не могла не радіти, мов святу, цій короткій хвилі спочинку від постійних принизливих знущань.

Я була вже досить загартованою, щоб не рюмсати у відповідь на нескінченні нотації Джозефа і не ходити по кімнатах крадькома, мов наполоханий злодюжка. Не думай, що я плакала б, слухаючи Джозефові пащекування; але він і Гортон — надто неприємна компанія. Краще вже сидіти з Гіндлі та слухати його божевільні балачки, ніж із «маленьким хазяйчиком» та його вірним попихачем, цим бридким стариганом! Коли Гіткліф удома, я часто буваю змушена втішатись їхнім товариством на кухні чи сидіти голодною в цих вогких, нежилих кімнатах; а коли його немає — як було цього тижня, — я ставлю свій стіл і крісло у «домі», в кутку біля вогнища, і мені байдуже, чим розважатиме себе містер Ерншо; а він не заважає мені. Він тепер зробився трохи спокійніший — тільки якщо його не займати, — ще більш пригнічений і похмурий, та лютиться менше. Джозеф запевняє, що він «став іншою людиною», що «Господь ублажив його серце», і він «спасенний святим вогнем». Я, щоправда, не помічаю в ньому ознак такої благодаті; та це не моє діло.

Учора ввечері я сиділа у своєму закутку майже до півночі й читала старі книги. Мені так не хотілося йти нагору: надворі хуртовина, й думки весь час вертаються до цвинтаря, до свіжої могили! Ледве я наважувалась одвести очі від ці сторінки, переді мною виринало це моторошне видиво. Гіндлі сидів навпроти мене, підпершись рукою, і марив, мабуть, про те ж саме. Він допився до чортиків — і вже дві чи три й години мов закляк на місці, не рухаючись і не промовляючи 3 ні слова. У будинку панувала тиша, було чути лише стогнання вітру, бряжчання скла у вікнах і клацання щипців, якими я поправляла ґніт у каганці. Гортон і Джозеф, мабуть, міцно спали. Було дуже, дуже сумно, і я зітхала над своїм читанням, бо мені здавалося, що вся радість щезла зі світу і не її не повернеш уже ніколи.

Тоскну мовчанку нарешті порушив брязкіт засуву на кухні: Гіткліф полишив свою варту раніше, ніж зазвичай, — певно, через негоду. Центральні двері було замкнено, і ми чули, як він обходить будинок, щоб дістатися до інших. Я підвелася, мимохіть прошепотівши слова, які виявляли мої почуття тієї миті, що змусило Гіндлі, який доти невідривно дививсь у бік дверей, перевести погляд на мене.

«Я потримаю його надворі хвилин п'ять, — сказав він. — Ви не заперечуєте?»

«Про мене, тримайте його там хоч усю ніч, — відповіла я. — Замкніть двері на замок і опустіть засув».

Ерншо впорався з цим раніше, ніж його візитер встиг дійти до дверей; повернувшись, він присунув свій стілець до мого столу, всівся навпроти і, спершись на стіл, утупив у мене цікавий погляд: він прагнув побачити в моїх очах суголосне своїй нищівній ненависті почуття. Та оскільки він і виглядав, і поводивсь як убивця, то очікуваного не побачив. Але й те, що він там віднайшов, було достатнім, аби завести зі мною змовницьку розмову.

«І перед вами, і переді мною, — мовив він, — чоловік, що стоїть там надворі, у великому боргу. Якщо жодне з нас не виявиться боягузом, ми об'єднаємо наші зусилля та змусимо його заплатити борг. Чи ви такі ж безвільні, як і ваш брат? Згодні терпіти до останку і жодного разу не зажадати розплати?»

«Я вже втомилася терпіти, — відповіла я. — І я була б рада помститись, якщо це не зашкодить мені самій; але зрада і насильство — це списи, загострені з обох кінців: того, хто за них береться, вони ранять тяжче, ніж його ворога».

«Зрада і насильство — це справедлива відплата за зраду й насильство! — вигукнув Гіндлі Ерншо. — Місіс Гіткліф, я не прошу вас нічого робити — тільки сидіть тихо й мовчіть. Скажіть, на це ви здатні? Я певен, що ви зазнаєте не меншої втіхи, ніж я, дивлячись на останні хвилини існування цієї по-63. чвари; він укоротить вам віку, якщо ви його не випередите, й занапастить мене. Хай він буде проклятий, бісів мерзотник! Гамселить у двері, наче він тут хазяїн! Обіцяйте лише мовчати, і перш ніж проб'є цей годинник — на ньому за три хвилини перша, — ви будете вільною жінкою».

Він витяг зброю, яку я описувала тобі в листі, й хотів загасити свічку, але я відсунула її подалі й перехопила його за руку.

«Я не мовчатиму! — мовила я. — Не чіпайте його. Хай двері будуть замкнені — і цього досить!»

«Ні! Я ухвалив рішення — і, Бог мені свідок, не відступлюся від нього! — вигукнув цей нещасний чоловік. — Я зроблю вам добро всупереч вашій волі — і врятую від ганьби Гортона! А ви не турбуйтеся, вам не доведеться мене покривати — Катрина померла, на цілому світі нема нікого, хто сумував би за мною чи стидався мене, навіть якщо я цієї ж миті втну собі горлянку… Настав час скінчити усе це разом!»

Я могла б так само піти на ведмедя чи сперечатись із сомнамбулою. Єдине, що мені лишалося, — це підбігти до вікна і застерегти його жертву про долю, яка на неї чекає.

«Сьогодні вам краще пошукати собі іншого притулку! — загукала я, не приховуючи свого тріумфального тону. — Містер Ерншо збирається вас застрелити, якщо ви і далі стоятимете на своєму!»

«Ти краще відчини мені двері, ти…» — відповів він, звертаючись до мене в таких вишуканих виразах, які мені не хочеться повторювати.

«Я не втручатимуся, — відказала я знов. — Заходьте, і нехай вас застрелять, як на те ваша воля! Я виконала свій обов'язок».

З цими словами я зачинила вікно й повернулася на своє місце біля коминка; я була неспроможна лицемірити настільки, щоб удавати, ніби стривожена його подальшою долею. Ерншо напустився на мене з прокльонами, стверджуючи, що я досі люблю цього негідника, і ганив мене всіма можливими брутальними словами за мою слабкодухість. А я потайки міркувала — без жодних докорів сумління, — яке благо заподіє Гіткліф, позбавивши його від страждань, і як ощасливить мене Гіндлі, якщо відправить Гіткліфа до його рідної господи! Я сиділа, поринувши в ці думки, коли за моєю спиною порснули на підлогу уламки скла і чорне обличчя вищезгаданого добродія хижо зиркнуло до кімнати. Ґрати на вікні були надто щільними, аби він міг протиснути плечі, і я посміхнулася, втішаючись зі своєї уявної безпеки. Волосся й одяг Гіткліфа були білі від снігу, а його гострі зуби людожера, вищирені від холоду й люті, блищали в темряві.