— Бачиш, Неллі, він і на мить не зглянеться, щоб врятувати мене від могили. Отак він мене любить! Та байдуже: це не мій Гіткліф. А я любитиму мого; і заберу його з собою: він у моїй душі. І до того ж, — задумано додала вона, — найтяжче мучить мене оця тісна в'язниця: я втомилася бути в ній замкненою. В мене більш нема сили прагнути до того прекрасного світу і лишатися тут; не бачити його, бо сльози застилають очі, і все ж тужити за ним своїм згорьованим серцем; ні, я хочу бути з ним і в ньому насправді. Неллі, ти вважаєш себе щасливішою від мене, бо ти здорова й міцна; ти мене жалієш — але дуже скоро все стане навпаки, і я жалітиму вас. Я буду незрівнянно вище й далі за всіх вас. Як дивно, що його не буде поруч зі мною! — вона говорила ніби сама до себе. — Я думала, він цього хоче. Гіткліфе, любий! Не треба сердитися. Іди до мене, Гіткліфе.

У запалі вона підвелася, спершись на поруччя крісла.

У відповідь на цей палкий поклик Гіткліф глянув на неї у безмежному відчаї; його очі, широко розплющені й вологі від сліз, несамовито вивчали її обличчя, а груди ходили ходором. Якусь мить вони трималися на відстані, а як опинилися разом, я й не спостерегла: Катрина рвонулася до нього, він підхопив її, і вони стисли одне одного в обіймах, із яких моя пані, здавалося, живою вже не звільниться. І справді, як на мене, вона виглядала безтямною. Він кинувся з нею до найближчого крісла, і коли я хутко підійшла, аби впевнитися, що жінка не зомліла, він визвірився на мене, мов скажений пес, і ревно пригорнув її до себе. Я почувалася так, ніби поруч зі мною була присутня істота, яка не належала до роду людського: видавалося, що він не зрозуміє моєї мови, якщо я заговорю; тож я стала осторонь і знічено замовкла.

Катрина ледь ворухнулась, і це трохи мене заспокоїло: вона вивільнила руку, щоб оповити його шию, і притулилася щокою до його обличчя; а він, в свою чергу нетямно голублячи її, глухо проказав:

— Тепер я бачу, яка ти була жорстока — жорстока й облудна. Чому ти мене відкинула? Чому ти зрадила своє власне серце, Кеті? В мене немає для тебе й слова розради. Ти на це заслуговуєш. Ти сама вбила себе. Так, можеш цілувати мене й плакати; і виривати в мене поцілунки й сльози: вони знищать тебе, вони тебе проклянуть. Ти кохала мене — то яке ж ти мала право мене покинути? Яке право — скажи! — на твоє немічне захоплення Лінтоном? Ганьба, й приниження, і смерть — все, що можуть вигадати Бог і диявол, — не могло нас розлучити — а ти, ти сама зробила це з власної волі! Я не розбивав твого серця — це ти розбила його; а розбивши, розбила й моє. Тим гірше для мене, що я дужий. Хіба мені хочеться жити? Що це буде за життя, коли ти… О Господи! Чи ти хотіла б жити, коли твоя душа в могилі?

— Залиш мене саму! Залиш! — схлипувала Катрина. — Якщо я вчинила зле, я за це вмираю. І цього досить! Ти також покинув мене; але я тобі не дорікатиму! Я тебе простила. Прости мене й ти!

— Важко прощати, і дивитися в ці очі, і тримати ці безживні руки, — відповів він. — Поцілуй мене ще раз. І не показуй мені своїх очей! Я прощаю те, що ти зробила зі мною. Я люблю мого вбивцю, але твого… як я можу його любити?!

Вони замовкли, притулившись лицем одне до одного, і її сльози змішувалися з його слізьми. Принаймні мені так здавалося, що плачуть обоє; у такому горі міг плакати й Гіткліф.

Тим часом мені стало дуже не по собі: день минав, хлопець, якого я відсилала з дорученням, уже повернувся; сонце вже сідало, і в його непевному світлі я розгледіла, що натовп біля гімертонської церкви в долині починає рідшати.

— Відправа скінчилася, — мовила я. — Хазяїн буде тут за півгодини.

Гіткліф зі стогоном вилаявся й міцніше притис Катрину до себе; вона ж не поворухнулася.

Невдовзі я побачила гурт служників, що підіймалися дорогою до тієї частини будинку, в якій була кухня. Містер Лінтон ішов за ними, трохи позаду; він сам відчинив ворота й повільно попрямував до ґанку, певно, втішаючись прогулянкою: повітря було тепле і м'яке, наче влітку.

— Він уже тут! — скрикнула я. — Заради Бога, йдіть скоріше! На центральних сходах ви ні на кого не наскочите; покваптеся! Постоїте за деревами, поки він не зайде до себе.

— Мені треба йти, Кеті,— мовив Гіткліф, намагаючись вивільнитись із її обіймів. — Та якщо буду живий, я побачуся з тобою знову, ще до того, як заснеш. Я не відійду від твого вікна і на п'ять ярдів.

— Ти не мусиш іти! — відповіла вона, тримаючи його так міцно, як тільки в неї ставало сили. — Ти не підеш, кажу тобі!

— Лише на одну годину, — вмовляв він.

— Ні на одну мить, — відповіла вона.

— Я мушу йти, Лінтон буде тут за хвилину, — занепокоївся непроханий гість.

Він спробував підвестися і розтиснути її пальці — та вона, задихаючись, лише вчепилася в нього сильніше; на її обличчі читалася затята, божевільна рішучість.

— Ні! — голосила вона. — О, не йди, не йди! Ми бачимося востаннє! Едгар нам нічого не зробить. Гіткліфе, я помру! Помру!

— Прокляття! Він тут, — скрикнув Гіткліф, падаючи назад у крісло. — Тихше, люба! Тихше, Катриної Я залишусь. Якщо він мене застрелить, я помру з благословенням на устах.

І тоді вони знову припали одне до одного. Я почула, як мій хазяїн підіймається сходами, — холодний піт виступив на моєму чолі: я злякалася.

— Не слухайте ви її, вона марить! — гаряче промовила я. — Вона сама не знає, що говорить. Ви її хочете занапастити, бо вона не при своєму глузді й не дасть собі ради! Піднімайтеся! Це найпекельніше з ваших діянь: ви всіх згубили — і хазяїв, і служницю.

Я заломила руки й залементувала; і, вчувши галас, містер Лінтон прискорив ходу. Хоч як я була схвильована, та все ж зраділа, побачивши, що руки Катрини безсило впали, а голова схилилася на груди.

«Вона знепритомніла чи мертва, — подумала я, — то й краще. Набагато краще померти, аніж ледь животіти й бути тягарем для всіх довкола».

Едгар кинувся до свого ворога, зблідлий від подиву й люті. Що він збирався вчинити, я не знаю; проте той умить втамував його запал, показавши на ледь живе тіло дружини.

— Погляньте туди! — промовив він. — Якщо у вас є щось людське, допоможіть спершу їй, а потім говоритимете зі мною!

Він пішов до вітальні й сів. Містер Лінтон прикликав мене на допомогу і з великими труднощами, завдяки різним засобам, ми привели її до тями. Але вона була не при собі: зітхала, стогнала і не впізнавала нікого. Едгар у турботі про неї забув про її ненависного друга. Та не забула я. За першої ж нагоди я вийшла до нього і вмовила піти; я запевняла його, що Катрині уже ліпше і що вранці я розповім йому, як вона провела ніч.

— Я не проти вийти за двері,— відповів він, — але лишатимусь у саду. І гляди, Неллі, завтра дотримай свого слова. Я буду отам, під ялівцями Дивися! В іншому разі я знову зайду — і байдуже, чи буде Лінтон удома.

Він кинув швидкий погляд у напіввідчинені двері спальні і, переконавшись, що сказане мною — правда, звільнив дім від своєї невдатної особи.

Розділ шістнадцятий

Тієї ночі, близько дванадцятої години, народилася Катрина, яку ви бачили у Буремному Перевалі,— кволе семимісячне немовля; двома годинами потому її мати померла, жодного разу не опритомнівши настільки, щоб покликати Гіткліфа чи впізнати Едгара. Не описуватиму відчаю останнього — це неможливо пригадувати без болю; згодом наслідки цього відчаю відкрили справжню глибину його горя. На мою думку, скорботи вартим було й те, що мій хазяїн залишився без спадкоємця. І через це я побивалася, дивлячись на кволеньку сирітку, і подумки докоряла старому Лінтону за те, що він (що було, однак, цілком природно) заповідав маєток своїй власній, а не синовій доньці. Небажаною прийшла у світ ця бідна дитина! Вона могла заходитися в плачі — у ці перші години її життя все одно ніхто не звертав на неї уваги. В подальшому ми спокутували цю провину; однак її земний шлях був на початку так само безрадісним, яким буде, певно, й наприкінці.

Наступний ранок — яскравий і веселий зовні — потьмянів, зазирнувши крізь фіранки до принишклої кімнати, і оповив ліжко й тіло на ньому м'яким, ніжним сяйвом. Едгар Лінтон сидів, зронивши голову на подушку і заплющивши очі. Його молоде й гарне обличчя здавалося майже таким само мертвим, як інше, що лежало поруч, і майже так само застиглим: але в нього це було заніміле виснаження, а в неї — тиша мирного спокою. її чоло проясніло, повіки склепилися, а на губах ще ніби й досі блукала посмішка — на всіх небесах не знайшлося б янгола, гарнішого за неї. І мене на мить огорнув той вічний спокій, в якому перебувала вона: ніколи ще моє єство не переживало святішого трепету, ніж тоді, коли я дивилася на цей незворушний образ божественного супокою. Я мимоволі вчула відлуння слів, сказаних нею за кілька годин до того: «незрівнянно вище й далі за всіх вас». Ще на землі, чи вже в царстві небесному — та її дух спочиває у Бозі!

Не знаю — може, це лише моє дивацтво, — але я рідко коли відчуваю щось інше, окрім щастя, сидячи біля померлого, звісно, якщо поруч немає нікого, хто в німотній скорботі чи безтямному розпачі розділяє зі мною цей сумний обов'язок. Я осягаю спокій, якого не порушать ні земні, ні пекельні випробування, і віру в безсмертне, безжурне буття-у Вічність, якої сягає душа, — де життя безмежне у своєму плині, а любов — у своєму милосерді, а радість — у своїй чистоті. Я подумала, як усе-таки багато себелюбства навіть у такій любові, як у містера Лінтона, — якщо він так тужить про благословенне звільнення Катрини від земних уз! Щиро кажучи, можна було сумніватися, що вона після свого заблудлого і бентежного життя спочиватиме з миром. У цьому можна було сумніватися довго, тверезо оцінивши ситуацію; але не там, біля тіла небіжчиці. Воно поставало виявом справжнього внутрішнього спокою, що здавався запорукою вічного миру відлетілої від нього душі.