А ось і Кеннет; я піду вниз і скажу йому, що вам стало набагато краще. А моя історія, як то в нас кажуть, загайна — і доведеться згаяти на неї ще день, як не більше.

Загайна й гнітюча, подумав я, коли добра жінка вийшла зустріти лікаря; і не зовсім така, яку я б вибрав для власної розваги. Та байдуже! Я отримаю цілющі ліки з гіркого зілля місіс Дін; і перш за все вони врятують мене від чарівного блиску, яким сяють прегарні очі Катрини Гіткліф. Я б ускочив у неабияку халепу, віддавши серце цій молодій особі, якщо вона виявиться копією своєї любої матінки!

Розділ п'ятнадцятий

Ще тиждень минув: і моє одужання, й весна вже зовсім близько! Я почув історію мого сусіди повністю; економка поверталася до своєї розповіді кілька разів, у години, вільні від важливіших клопотів. Я продовжуватиму її власними словами, тільки трохи стисліше. Загалом вона дуже гарно оповідає, і я не думаю, що зміг би поліпшити її виклад.

— Увечері,— розповідала вона, — тобто увечері того дня, коли я відвідала Буремний Перевал, я знала напевне — все одно як бачила на власні очі,— що містер Гіткліф десь поблизу, й уникала виходити надвір, бо його лист досі ще лежав у мене в кишені, а мені не хотілося знов чути погрози чи глуми. Я надумала не віддавати листа, доки хазяїн кудись не піде, бо не могла вгадати, як це вплине на Катрину. Так і склалося, і лист потрапив до неї лише через три дні. Четвер того дня була неділя, і коли всі в домі вирушили до церкви, я віднесла листа до кімнати моєї пані. Залишався ще один А служник, що разом зі мною наглядав за будинком, і ми з ним зазвичай замикали двері на той час, поки йде служба. Та цього разу погода була така гарна, що я розчинила двері навстіж, а щоб дотримати своєї обіцянки, я, знаючи, хто може прийти, сказала служникові, що хазяйці дуже захотілось апельсинів, тож хай він біжить до крамниці і візьме хоч декілька штук, а заплатити можна й завтра. Він пішов, а я піднялася нагору.

Місіс Лінтон, як завжди, сиділа біля відчиненого вікна, у легкій білій сукні, з шаликом на плечах. її густе довге волосся підстригли ще на початку хвороби, і тепер воно було прибране у просту зачіску з кучерями на скронях та шиї. її зовнішність змінилась, як я й казала Гіткліфові; та коли вона була спокійна, у ній вбачалася дивна, неземна врода. Палкий полиск її очей поступився місцем мрійливій, сумній ніжності; здавалося, вона не помічає нічого довкола; її погляд був спрямований кудись далеко, дуже далеко — як сказали б ви, за межі світу цього. А блідість обличчя (після її тілесного одужання воно вже не здавалося таким виснаженим) і особливий вираз, що зринув на ньому внаслідок душевного розладу, — ці ознаки, хоча й вказували на свою сумну причину, все ж таки надавали їй певної зворушливої принадності; і для мене, та й для кожного, хто її бачив, вони тяжіли над будь-якими втішними доказами її одужання, підтверджуючи найгірші припущення.

На підвіконні перед нею лежала книга, і легкий вітерець час від часу шелестів її сторінками. Я думаю, це Лінтон поклав її тут: Катрина ніколи не розважалася читанням чи ще якимось зайняттям, і він витрачав чимало часу, марно намагаючись викликати в неї бодай найменше зацікавлення ці чимось, що захоплювало її раніше. Вона співчувала його старанням і, якщо цієї миті була спокійна, терпляче їх зносила, даючи зрозуміти безнадійність його зусиль лише тим, що час від часу тамувала втомлене зітхання і зрештою винагороджувала його поцілунком і смутною посмішкою. Іншим разом У вона просто відверталася і затуляла руками обличчя або навіть зі злістю відштовхувала свого чоловіка; і тоді він лишав її у спокої, знаючи, що нічим не зарадить.

У гімертонській церкві ще калатали дзвони, і здалеку долинало м'яке, мелодійне дзюрчання струмка в долині — замість шепоту листя, який улітку, коли дерева навколо вбираються в зелені шати, притлумлює цю музику. її особливо добре чути в Буремному Перевалі тихої днини після того, як зійде сніг або під час дощів. І Катрина, слухаючи дзюркіт струмка, думала про Буремний Перевал — якщо взагалі здатна була про щось думати чи щось чути; її погляд був звично відчуженим і далеким, й здавалося, що жінка не бачить і не чує нічого довкола.

— У мене для вас лист, місіс Лінтон, — сказала я, обережно вкладаючи листа їй у руку, безсило зронену на коліно. — Ви прочитайте його зараз, бо він потребує відповіді. Зламати печатку?

— Так, — відповіла вона, не глянувши на мене. Я розпечатала листа; він був дуже короткий.

— А тепер, — продовжувала я, — прочитайте.

Вона прибрала руку, і лист упав. Я знов поклала його їй на коліна і стояла, чекаючи, поки вона захоче поглянути вниз. Але вона сиділа, мов у заціпенінні, і врешті-решт я наважилася заговорити:

— Може, я вам прочитаю, мем? Це від містера Гіткліфа. Вона здригнулась, в її очах майнула неспокійна тінь згадки

і намагання зібратися з думками. Вона взяла листа й нібито уважно вивчала його; а побачивши підпис, зітхнула. Та все ж я зрозуміла, що вона не усвідомлює його змісту, бо на моє питання, яку відповідь передати, вона лише вказала на підпис — і збентежено й запитально позирнула на мене.

— Що ж, він хоче вас бачити, — мовила я, здогадавшись, що їй потрібне тлумачення. — Він зараз у саду і з нетерпінням чекає, щоб я принесла йому відповідь.

Говорячи це, я побачила, як великий собака, що грівся внизу на травичці, настовбурчив вуха, наче збирався загавкати, потім знов опустив їх і заметляв хвостом, сповіщаючи про наближення когось, хто не був для нього чужим. Місіс Лінтон подалася вперед і прислухалася, затамувавши подих. За хвилю в передпокої почулися кроки. Відчинені двері виявилися для Гіткліфа надто великою спокусою, якій він не зміг опиратись; напевне, боявся, що я можу порушити свою обіцянку, і тому вирішив покладатися лише на себе. Катрина не відводила очей від дверей до кімнати. Він спочатку помилився дверима; вона кивнула мені, щоб я вийшла його зустріти, але він увійшов, перш ніж я встигла ступити до дверей, і вмить опинився поруч із Катриною, і стиснув її в обіймах.

Він не казав нічого і не випускав її з рук, і за ці кілька хвилин подарував їй більше поцілунків, ніж за все попереднє життя — раніше вона цілувала його перша. І я бачила, що він у болісному розпачі не сміє підняти очі й поглянути їй в лице! Ледь глянувши на неї, він пройнявся схожим здогадом — її обличчя не мало жодної риси, яка б лишала хоч якусь надію на одужання; вона була приречена померти!

— О Кеті! Життя моє! Як мені витримати це? — і в цих його перших словах пролунав неприхований відчай. Він вдивлявся в її лице з такою болісною прискіпливістю, що, здавалося, лише від цього на очі мають набігти сльози. Але його очі палали сухим вогнем нелюдського страждання: вони це витримали.

– І що тепер? — мовила Катрина, відсуваючись од нього, і з-під насуплених брів кинула на нього стрічний погляд: її настрій мінявся щохвилини. — Едгар і ти — ви розбили мені серце, Гіткліфе! І ви обоє приходите до мене оплакувати своє ці діяння — так, ніби ви — ті, кому треба співчувати! Я не співчуваю тобі, ні! Ти вбив мене — і, певно, втішаєшся з цього. Який ти дужий! Скільки ти ще збираєшся прожити, коли мене вже не буде на світі?

Гіткліф став на одне коліно, щоб обійняти її, й тепер хотів підвестись, але вона схопила його за волосся й не відпускала.

— Я б хотіла тримати тебе отак, — гірко вела вона далі,поки ми не помремо обоє! Мені байдуже, що ти страждатимеш. Мені все одно, страждаєш ти чи ні. Чому тобі не доведеться страждати? Мені доводиться! Ти забудеш мене? Ти будеш щасливий, коли я лежатиму в землі? Чи ти скажеш через двадцять років: «Ось могила Катрини Ерншо. Я любив її колись давно і був нещасним, коли її втратив, та це минуло. Відтоді я любив багатьох інших; мої діти мені дорожчі, ніж була вона, і, вмираючи, я не стану радіти, що йду до неї: я тужитиму, що розлучаюся з ними!» Ти скажеш так, Гіткліфе?

— Не муч мене, інакше я збожеволію, як ти сама! — скрикнув він, вивільняючись із її обіймів і скрегочучи зубами.

Обоє вони являли собою для стороннього ока дивне й жахне видовище. І недарма Катрина уявила собі, що рай стане для неї тюрмою, — хіба що, позбувшись своєї земної подоби, вона позбавилася б і своєї вдачі. Зараз її лице, бліде, з безкровними губами й палаючими очима, світилося дикою жагою помсти; у кулаку вона тримала пасмо видертого волосся. А її друг, встаючи, одною рукою сперся на підлогу, а другою стиснув її зап'ястя; і цей дотик був не надто делікатним — коли Гіткліф відступив від неї, я побачила чотири сині відтиски на прозорій шкірі.

— Чи ти одержима дияволом, — люто промовив він, — що так говориш зі мною, вмираючи? Ти подумала, що всі ці слова будуть витаврувані в моїй пам'яті та ятритимуть її все глибше, коли ти покинеш мене? Ти ж сама знаєш, що брешеш, кажучи, наче я тебе вбив: і ти знаєш, Катрино, що я скоріше забуду себе самого, аніж тебе! Хіба цього не досить твоєму диявольському самолюбству — що поки ти спочиватимеш, корчитимуся від пекельних тортур?

— Я не спочиватиму, — простогнала Катрина; її тілесна А слабкість знову далася взнаки — від надмірного хвилювання в неї шалено закалатало серце, і це було й видно, й чутно. Вона не казала нічого, поки напад не минув; потім заговорила трохи ласкавіше:

— Я не бажаю, щоб ти мучився більше, ніж я, Гіткліфе. Я лише хочу, щоб нас ніколи не розлучали; і якщо мої слова будуть пекти тебе згодом, подумай, що я караюся під землею так само, і прости мене заради мене самої! Підійди і стань на коліна знов! Ти ніколи в житті не чинив мені зла, ні,— і якщо ти зачаїш на мене зло, мені буде тяжче це пам'ятати, ніж тобі — мої жорстокі слова! Ти не хочеш підійти? Підійди!

Гіткліф підійшов до крісла ззаду і схилився над нею, але так, щоб вона не бачила його обличчя; він був блідий, мов смерть. Вона намагалася зазирнути йому в лице, він не дозволив цього: рвучко відступив до коминка й застиг у мовчанні, повернувшись до нас спиною. Місіс Лінтон із підозрою стежила за ним: кожний порух збуджував у ній нове почуття. Вона затримала на ньому довгий погляд; потім, звертаючись до мене, промовила з нотками докірливості й розчарування: