Лариса Чагровська - Багаті і бідні

Оленка сперлась тонкою рукою на нещодавно замінене пластикове підвіконня і відклала книгу. За вікном під ледь теплими осінніми промінчиками гомоніли школярі і розгойдувались невисокі молоді деревця. «А дітлахи зовсім не такі, як ми колись були», — думала молода вчителька. Продзвенів дзвоник і різнобарвна маса галасливих і трохи нахабних підлітків увірвалася до класу з диким галасом і реготом.

— Будь-ласка, тихо і швидко сідайте за парти, у нас багато роботи та ще й самостійна у кінці уроку, — голосно і впевнено промовила Оленка.

Клас зашарудів, з другої парти донісся писклявий голос Кучеренка, — Олено Іванівно, але ж ви не попереджали нас про самостійну, — рудий хлопчина зухвало атакував поглядом, демонструючи невдоволення.

— Андрію, я й не збиралась попереджати вас, це звичайна самостійна робота. Я хочу перевірити, як ви засвоїли матеріал, — відповіла вчителька.

Клас затамував подих в очікуванні нового конфлікту.

Кучеренко впевнений у собі та зарозумілий син заможних батьків був головним хуліганом школи. Ніколи нічого не вчив і знущався з учителів, а коли з’явилась молоденька вчителька, то обрав її головною жертвою своїх гострих підліткових витівок.

Олена Іванівна насправді була просто Оленою чи навіть Оленкою для друзів. 23-річна дівчина одразу після університету прийняла запрошення працювати в одній з найкращих шкіл міста, вважаючи це непоганим стартом для кар’єри.

Оленка не вважала за потрібне пояснювати очевидні речі, тож почала урок.

— Відкривайте підручники. Сторінка двадцять восьма. Зробимо кілька прикладів на повторення.

Усе було, як завжди, нечемні та неуважні учні розмовляли, не реагували на зауваження, ігнорували те, що відбувалось під час заняття. Молода вчителька хоч і працювала лише другий місяць, вже зрозуміла, що навчити тих, хто не хоче навчитись неможливо. Спершу ще якось намагалася зацікавити, але вже через місяць махнула рукою. Для проведення уроків обрала, на її думку, найкращу стратегію: учні можуть працювати або байдикувати, головне, щоб не заважали іншим.

Деколи Оленці здавалось, що це все не її, що вона занадто молода, недосвідчена, що взяла забагато годин, що втомлюється, не встигає. Вона шукала причину поганої успішності учнів у собі. Вона взагалі звикла завжди у всьому бачити лише свою провину. Насправді ж все було інакше. Самовпевнені або навіть частіше нахабні дітки, які вже з пелюшок знають, що вчитимуться у Лондоні чи Парижі, не звертають уваги на математику. Адміністрація також розводить руками, адже школа з поглибленим вивченням іноземних мов.

От і тепер ця самостійна. Оленка передчувала, що знову опиниться в центрі скандалу, але навіть не підозрювала, як після нього зміниться її життя.

— Ну що ж, а тепер я роздам кожному окремий аркуш, де вже надруковані завдання. У вас є 15 хвилин, — розповідала Олена Іванівна, повільно проходячи між рядами і роздаючи кожному учневі інший варіант. — Гарно подумайте, а потім пишіть. Можете спершу вирішити на чернетці. Будьте уважні і, будь ласка, пишіть розбірливо, бо…

— Олено Іванівно, — на півслові перебив її писклявий голос, — я не буду писати цієї роботи. — Кучеренко знову взявся за своє.

Учителька, що стояла посеред парт з купкою аркушів у руках, зніяковіла. Вона озирнулась навколо і після довгої паузи просто продовжила роздавати варіанти. Для того, щоб уникнути проблеми, Оленка часто вдавала, що все гаразд, наче нічого не сталось. Дійшовши до ряду, в якому сидів Андрій, вона зосередилась, намагаючись витягти із глибин своєї несміливої особистості сильну, впевнену в собі вчительку старших класів. Саме такою вона хотіла виглядати в очах своїх учнів. Тремтячою тендітною рукою Оленка поклала аркуш паперу перед хлопцем і раптом зрозуміла, що всі погляди спрямовані на неї.

— Я не писатиму цієї самостійної, ви хіба не чули, — самовпевнено заявив учень і демонстративно поклав аркуш паперу в невеличку купку, яку вчителька все ще тримала в руках. Андрій підняв свої маленькі жовтуваті очі і схопив переляканий погляд молодої викладачки. — Ви мали попередити нас, дати зразки прикладів, щоб ми могли нормально підготуватись.

— Я спробувала проігнорувати твою репліку, Андрію, але ти знову… — холодно відповіла Оленка.

— Мене нічого не обходить, я не писатиму… — різко перебив її Кучеренко.

— Я вже це чула, — не витримала Оленка і підвищила голос. — Це між іншим стосується всіх. Не хочете писати, то не пишіть. Звісно, оцінки я виставлю усім. Ми працюємо над цією темою вже цілий тиждень. Ви повинні орієнтуватися у матеріалі й без попередньої підготовки. Це, зрештою, не контрольна.

Задоволена собою Оленка швидким впевненим кроком підійшла до вчительського столу і видихнула. «Молодець, треба показати їм, хто тут головний!» — подумки похвалила сама себе Оленка.

Нарешті продзвенів дзвоник. Оленка встала з-за столу і мовила:

— Прошу здавати роботи. І затямте, що я не робитиму поблажок, як інші вчителі. Оцінюватиму лише ваші знання, а не вміння списувати. Тому тим, хто хоче отримати високий бал, раджу просто добросовісно працювати.

Учні потихеньку стікались до вчительського столу. Оленка знала, що Кучеренко залишиться. Він завжди, зіпсувавши урок, залишався на перерві, щоб остаточно добити педагога. Дивний школяр, який не спішить на перерву.

Дзвінок звільнив приміщення і Андрій підійшов до вчительки, яка збирала самостійні роботи і пакувала велику сумку гидкого брудно-зеленого кольору.

Оленка набрала повітря і, уважно дивлячись своїми карими очима, кивнула русявою головою у бік дверей. Раптом уся злість і образа зникла, вона не хотіла довгих розмов з директором та завучем, які й так нічого не змінять.

— Андрію, йдіть на перерву, урок закінчився.

— А можна буде написати цю самостійну потім, — упівголоса запитав Андрій і скривився.

Оленка, яка спостерігала за його мімікою, раптом засміялась. Уся сміливість ватажка без публіки зникла. Хлопець розгублено дивився на вчительку, він зрозумів її сміх як знущання. Це зачепило його гордість, але він ще не здавався.

Але Оленка стояла на своєму.

— Андрію, воювати з учителем — це не найкращий спосіб здобути собі авторитет. Якби я помилялася, то обов’язково визнала б це. Але тепер були неправі ви, тому цього разу я не дозволю переписувати роботу.

Помітно розгублений і засмучений Кучеренко побрів з класу.

Відчитавши ще два уроки, Оленка підхопила купу зошитів з самостійною роботою 8-а і попрямувала до учительської. Там якраз проходило обіднє чаювання.

— Привіт, — весело пробубоніла повновида хімічка, смакуючи шматок тортика.

Оленка кивнула у відповідь і закрила двері.

У приміщенні пахло кавою і квітами, що залишились ще з Дня вчителя.

— Ну як воно? — Хімічка схопила невеличке тістечко і, ледь прожувавши, продовжила, — як минув урок у 8-а, знову проблеми? От діточки пішли, — вона широко посміхнулась і зиркнула на тарілку, де все ще лежав добрячий шматок «Наполеона».

Оленка знизала плечима, сіла за стіл і почала порпатись у торбі.

— Та ні, Галю, то не з 8-а проблеми, а з Кучеренком. Проте я вже навчилась не звертати на нього уваги, — Оленка дістала самостійні й розгорнула першу. — А від кого це ти чула? Лише два уроки пройшло, я до Нінки не ходила ще…та й не піду, мабуть, це однаково нічого не дасть.

— Правильно, за тебе вже Кучеренко пожалівся, і це таки щось дало, — Галя нарешті насмілилась взяти останній шматок з тарілки. — Тож тепер тебе Нінка сама викликає. — Галя соковито жувала, не помічаючи, як перемінилась співрозмовниця. — Та що з ним поробиш. Треба терпіти, от я йому четвірки ставлю, а він майже не дістає. Ми наче пакт уклали.

Оленка відклала чергову самостійну і на якусь мить вона так захотіла плакати…

— Ну тоді піду до Ніни, — стискаючи кулачки, піднялась Оленка, їй зовсім не хотілось слухати пусту балаканину Галі. — Чого тягти?

Піднявшись на другий поверх, Оленка натягла штучну посмішку і відпустила усі неприємні думки.

— Заходьте, — почувся низький жіночий голос у відповідь на її стукіт.

Оленка відчинила двері, завуч з навчального процесу, Ніна Гаврилівна Шестак, жестом запросила підлеглу.

— Добрий день, Олено Іванівно. Добре, що ви так швидко прийшли. Мені через півгодини треба їхати, тож давайте одразу до справи.

Оленка терпіти не могла таких людей як Шестак, самовпевнених і надмірно амбітних. Завуч ніколи не цікавилась своїми працівниками, але щедро роздавала поради, розпорядження та накази і завжди кудись поспішала.

— Отже, знову конфлікт у 8-а, — продовжувала та. — Ви, як педагог, повинні були знайти відповідний вихід одразу. — Завуч подивилась на Оленку як на пусте місце, — невже мені вас, Олено Іванівно, потрібно вчити?

Оленка чемно мовчала. Зрештою, та й так би її не послухала.

Ніна Гаврилівна нервовим кроком ходила туди-сюди кабінетом, наставляючи Оленку:

— Приходять діти і скаржаться. Я розумію, ви маєте мало досвіду, але ж потрібно шукати порозуміння зі своїми учнями. У них велике навантаження.

Мовчання Оленки збивало Ніну Гаврилівну з пантелику. Відчувши, що пауза затяглась, Оленка вирішила відповісти. — Ніно Гаврилівно, конфлікту ніякого нема. Я не збираюсь знаходити порозуміння з учнями тим шляхом, яким це роблять усі інші вчителі. Тобто давати їм завдання до контрольної, щоб вони потім могли просто все списати. — Оленка встала, гордо піднявши голову, кивнула і попрямувала до виходу.

— Зачекайте, — зупинила її завуч.

Оленка обернулась.

— Олено Іванівно, давайте на чистоту, — почала здалеку Ніна Гаврилівна. — Ваші принципи це, звичайно, прекрасно. Але ми не можемо проводити таку політику стосовно Кучеренка. Його батько дуже допоміг нашій школі і продовжує це робити? Ви повинні дати Андрієві змогу написати цю самостійну. Ну і всім решта, хто відмовився, також. Адміністрації не потрібні проблеми і вам, я гадаю, також. Отже, не повертатимемось до цієї теми, гаразд?